Ліс духів - Жан-Крістоф Ґранже
Того ж дня вона залучила комп’ютерні служби, щоб отримати їхні емейли. І там чисто. RAS виправдовувала свою назву. А проте Жанна інстинктивно відчувала, що всі ці схеми й досі діяли. Можливо, хтось попередив їх про «жучки». Брецелю можна було довіряти. Хлопцям із МСТЗ також. Але витоки інформації завжди трапляються. Світ судочинства найдірявіший з усіх адміністративних установ.
Насправді ж від самого початку всіх цих серйозних маніпуляцій Жанну Коровську цікавив інший бік справи. А саме необроблені записи з кабінету Антуана Феро, психоаналітика Тома, які їй передавали з понеділка. Два диски: один – опечатаний оригінал, другий – копія для прослуховування, – загорнуті в цупкий конверт з Жанниним іменем, який щовечора просовували під двері її квартири. Консультації психолога за цілий день.
Тут клювало набагато краще.
Аж занадто добре, чесно кажучи.
Жанна знала дні й години візитів Тома. Понеділок, 14:00. Середа, 15:30. Першого ж вечора вона поставила понеділковий запис на перемотування, поки не впізнала голос Тома. І тоді дізналася все, що хотіла.
У Тома була не одна коханка, а дві.
Він говорив про одруження, дітей, вагався між ними двома.
Казав, що йому час осісти. Будувати сім’ю.
Але Жанна участі в кастингу не брала. Тома ні разу про неї не згадав. Їй не було місця в його сьогоденні. Тим більше в майбутньому. Вона була лиш однією з тих, хто дозволяв йому вдовольнити свою жагу, втамувати спрагу завоювань – «спорожнити яйця», як елегантно висловлюються чоловіки, – щоб тепер, нагулявшись, спокійно заснувати родину. Що ж до кандидаток у дружини, їм обом не було й двадцяти п’яти років. Пффф…
Жанна десять разів переслуховувала той уривок, плачучи, бісячись, лаючись. Як вона могла присвятити стільки часу цьому мудаку, покласти на нього стільки надій? Тієї ж ночі вона розірвала його листи, повикидала його фото, повидаляла емейли й стерла номер із контактів на мобільному. Не могла сказати, чи стало їй краще, але принаймні в неї не лишилося сумнівів.
І все ж Жанна гаряче чекала на вечір середи з, варто визнати, неясними сподіваннями. З цією клятою надією, яка риє могили дівчатам. Можливо, впродовж наступного прийому він нарешті згадає її? Хрін там. Новий диск підтвердив діагноз. Дві жінки. Два дівчиська. Шлюб чи то з першою, чи то з другою. І так само ні слова про Жанну. Стару бабу.
Тоді жінка помітила натяки на деякі зміни. Те, що почалося з вечора понеділка… Певним чином перший запис був жорстким, але оздоровчим. Таким собі катарсисом. Звільненням через біль. Вона мусить іти своїм шляхом.
А тепер вимальовувався інший процес. Із нездоровою допитливістю Жанна починаючи з вівторка завела звичку, стоячи посеред вітальні й поїдаючи рис, слухати на комп’ютері записи інших прийомів. Голоси. Таємниці пацієнтів.
Наприклад, її вразив один уривок. Це був священник близько п’ятдесяти років:
– Моя віра слабне, лікарю. Я тільки з вами можу про це поговорити. Моє переконання слабшає… Ніби згорає. Це наче запалений ґнотик, який завжди гасне в певній точці…
– У якій точці?
– Скажімо, я вірю в усе аж до смерті Христа. А далі не йде. Не можу я прийняти подальші чудеса. Воскресіння. Повернення Ісуса до апостолів. Неможливо.
– Отже, ваша віра закінчується на розп’ятті?
– Так, на розп’ятті.
Пауза.
– Ви народилися в багатодітній сім’ї, чи не так?
– Семеро братів і сестер. В Ельзасі. Ми часто про це говорили: я мав щасливе дитинство.
– Але вашому батькові більше подобалася наймолодша дитина.
– Лікарю, це не становило для мене проблеми. Я був найстаршим. Я розумів батькові вподобання. До того ж я рано увірував. Віра сповнила мене й дуже рано підштовхнула покинути дім.
Антуан Феро нічого не каже. Священник прицмокує. Схоже, у нього пересохло в горлі. Жанна добре знала це відчуття. Коли говориш, поклавши голову на подушку, слина в роті пересихає, а в голову вдаряє кров.
– Віра, що закінчується на розп’ятті, – повторює Феро.
– То й що?
– Ви пригадуєте останні слова Христа?
Знову тиша. Тоді голос священника промовляє, ніби визнаючи свою поразку:
– «Батьку, чому ти покинув мене?»
Жанна всміхалася, жуючи свій рис. Молодець, Феро… Вона уявляла собі його кабінет. Лакований паркет. Марокканський килим. Червонувато-бурі тони. Книжки на полицях. Біля кушетки – крісло, повернуте спинкою до вікна. Трохи далі – діагонально до кушетки – письмовий стіл.
Не всі прийоми були цікаві. Але пацієнти – різноманітні. Були поспішливі, які закінчували передчасно. Балакуни, з яких лився безперервний потік слів. Мовчуни, які видавали по слову чи два на хвилину. Раціоналісти, які нагромаджували аналізи, структурували свої спогади, сновидіння. Поети, які плекали слова й емоції. Жертви ностальгії, які розводилися про минуле з меланхолійними нотками в голосі. Норовливі, які приходили неохоче і в яких кожен прийом здавався останнім…
Жанна слухала і слухала.
– Я весь час мастурбую, думаючи про неї, – каже якийсь чоловік із глибоким голосом. – А я ж кинув її минулого року, цю брехуху. І до того вже три роки її не торкався! Звідки це раптове бажання? Звідки ця нав’язлива думка – при тому, що я й чути про неї не хотів?
– Ви отримуєте задоволення не від самої мастурбації, – відповідає Феро. – Ваше задоволення йде від почуття провини. Мастурбуючи, ви пестите не тіло цієї жінки, а власні докори сумління. Ви любите власний проступок. Ви почуваєтеся винним, і вам це подобається. Ось від чого ви кінчаєте.
Жанна розважалася, як божевільна. Вона два роки вислуховувала такі репліки, які, хоч і завжди суперечливі, завжди загадкові, інколи влучали в яблучко. Або принаймні змушували задуматися, заглибитись у власну пітьму, щоб відшукати там нову істину.
Найбільше її заворожував голос Антуана Феро. Не дуже низький, але чоловічий. Із дещо хрипкуватим тембром. Манера мовлення в нього теж була особлива. Якась серйозна непоспішність у ній задавала ритм, наділяла вагою кожне слово. А головне, у цьому голосі була ніжність. Якась м’яка, чарівлива нотка, ніби бальзам на рани…
За три диски – понеділок, вівторок, середа – Жанна вже відчула благотворний ефект цього голосу. Вона відточила ритуал. Щовечора жінка вимикала світло, всідалася на дивані й надягала навушники. Заглибившись у ніч, вона насичувалася цією ніжністю, цією спокусливістю. Голос просочувався в неї і, неначе важіль, розпирав їй ребра так, що її серце розкривалося й сповнювалося радістю під дією його звучання…
Напередодні ввечері Жанна навіть відчула, що не витримує. Відчула тривожний потяг… Вона засунула руку в трусики і пестила себе впродовж
