Ліс духів - Жан-Крістоф Ґранже

Вранці в четвер, 5 червня, вона довго стояла в душі й подумки сварилася на себе. Мастурбувати, слухаючи голос психотерапевта, на самоті, посеред ночі. Як жалюгідно…

Жанна витерлась. Зачесалась. На дзеркалі танула пара. Жінка не поспішала побачити свою фізію. Гострі риси обличчя. Блідий тон. А все-таки вона була гарна. Вузьке лице. Біла, всіяна ластовинням шкіра. Високі вилиці. І ці зелені очі, які в хороші часи сяяли, наче два агати. Одного разу Тома порівняв їх з абсентом, нині забороненим спиртним напоєм, який був писком моди в ХІХ столітті й отримав назву «зелена фея». Над склянкою з блідо-зеленим напоєм тримали вогник, на якому плавили шматочок цукру. Тома, хоч поетом і не був, помітив схожість. Зелені очі. Вогник рудого волосся. Що ж до сп’яніння… Того вечора він прошепотів: «Ти – моя зелена фея…» Метафора закінчилася ліжком. Жанна не сумнівалася, що він вичитав це в якомусь журналі, але все ж зберігала про той вечір зворушливий спогад.

Вона вийшла з ванної з мокрим волоссям. Випила каву, яку приготувала раніше. Згризла хлібець із цільного зерна. Ковтнула звичну дозу «Еффексору»[12] – 0,75 мг. Відчинила дверцята гардероба й моментально обрала одяг – як добирають уніформу.

Білі джинси.

Біла блузка з чорними візерунками.

Льняний піджак.

І туфлі «Jimmy Choo» з гострими, як кинджали, шпильками.

Схопила ключі, сумочку, портфель для паперів – і з силою грюкнула дверима.

Тепер – за роботу.

Слідства. Допити. Очні ставки.

І більше жодних дурниць із безтілесним голосом, бальзамом для душі й нічними пестощами.

Піднявшись на свій поверх у СВІ, Жанна зрозуміла, що щось сталося. У коридорі, спиною до неї, стояло двоє фліків. Спортивні статури. Червоні пов’язки. Автомати на поясі, добре видимі. Усе серйозно.

Один із них обернувся. Вона впізнала погано виголене, трохи щокате обличчя капітана Патріка Райшенбаха, керівника слідчої групи з кримінальної поліції. Його волосся так само блищало від гелю. Швидким рухом Жанна спробувала розтріпати власну, ще вологу, шевелюру. Марно.

– Привіт, – сказала вона, всміхаючись. – Що ви тут забули?

– Прийшли по Тена.

Жанна збиралася розпитати подробиці, коли з кабінету вийшов сам Тен. Щойно поголений, він натягував піджак, тримаючи шкіряний портфель в одній руці. Слідом за ним ішла його секретарка.

– Що відбувається? – запитала Жанна.

– Маємо ще одне. – Тен повів плечима, поправляючи піджак. – Ще одне вбивство. Канібал. Якраз туди їду. Це в 93-му. Прокуратура Бобіньї[13] передає справу нашій.

Жанна оглянула команду. Райшенбах із непроникним лицем. Другий флік, незнайомий, такий самий замкнутий. Тен, що саме натягував свій стандартний суддівський крижаний вираз обличчя. Секретарка за його спиною, достоту така ж. Усе суперсерйозно.

– Окей, – сказав Тен, немов прочитавши Жаннині думки. – Хочеш із нами?

– А можна?

– Без проблем. – Він глянув на годинник. – Це в Стені. Зробимо свою справу й повернемося пообідати.

Жанна заскочила до свого кабінету. Глянула, чи немає новин у поточних справах. Дала вказівки Клер і побігла наздоганяти компанію біля ліфта.

Надворі ще зранку збиралося на зливу, і тепер вона нарешті вибухнула. Прекрасна літня злива. Тепла. Сіра. Справжнє звільнення. Краплі барабанили по асфальту, немов петарди. Небо було схоже на гігантський парашут із переливчастих тіней, яким носився пустотливий вітер, утворюючи з хмар мандрівні, швидкоплинні скульптури.

На них чекала машина без розпізнавальних знаків, припаркована в другому ряду на авеню Жоліо-Кюрі. За кермо сів Райшенбахів поплічник, такий собі Леру. Капітан сів біля нього. Судді й секретарка вмостилися на заднє сидіння.

Не встиг Леру завести свій «пежо», як Тен запитав:

– Що там у нас?

– Жертву звати Неллі Баржак. Двадцять вісім років.

– Професія?

– Фахівчиня в лабораторії медичних аналізів. Її вбили на підземному паркінгу лабораторії.

Жанна сиділа рівно, прилипаючи до плеча секретарки по центру.

– Її вбили пізно вночі, – вів далі Райшенбах. – Вона працювала допізна і йшла пізніше за всіх. Мабуть, убивця чекав на неї внизу. Заскочив її, коли вона сідала в тачку.

– Убив її на місці?

– Не зовсім. Він затягнув дівчину ще на поверх нижче. Вочевидь, добре знав це місце. Або працює там, або приходив і винюхував кожну деталь. У будь-якому разі, зумів не потрапити на камери спостереження.

– Хто знайшов труп?

– Охоронець, сьогодні вдосвіта. Ішов дощ. Він перевіряв підвали, відведені під стоки. Не одразу зрозумів, що перед ним жертва. Тобто людина.

Після кожної відповіді Тен робив невеличку паузу. Ніби складав інформацію в окрему шухляду мозку. Жанна слухала, намагаючись зорієнтуватися на місцевості. Марна справа. Траса. Вказівники. Цифри. Усе розмивав дощ. Небо над головою, здавалося, розривається. Набрякле, немов сіра губка. Час від часу його роздирало електричне сяйво блискавки.

Вони об’їжджали Париж, прямуючи до Сени-Сен-Дені, на північ. Єдине, що було видно в цьому буревії, – це екран навігатора, закріпленого на приладній панелі, який час від часу давав указівки.

– А що це за лабораторія?

Райшенбах витягнув із кишені піджака записник, тоді надягнув окуляри.

– Це… цитогенетична лабораторія. Досліджують ембріони. Не знаю, що воно таке.

– Моя дружина робила такий аналіз, – втрутився водій. – Це щоб перевірити, чи зародок нормальний.

– Амніоцентез.

Усі звернули погляди на Жанну – це вона озвалася. Вона повела далі, силкуючись прибрати несерйозного тону – або хоча б не повчального:

– Гінеколог забирає зразок амніотичної рідини з матки вагітної жінки. Тоді з неї виділяють відлущені клітини зародка чи оболонки плоду, вирощують із них культуру й аналізують хромосоми, щоби встановити каріотип дитини.

Тен запитав, дивлячись у вікно, ніби відповідь його не цікавила:

– А що таке каріотип?

– Це хромосомний набір. Усі 23 пари хромосом, що визначають, якою буде дитина. Це дозволяє виявити можливі аномалії в котрійсь із пар. Наприклад, синдром Дауна. У Парижі таким займається дуже мало лабораторій. Як називається ця?

Райшенбах подивився в записнику, тоді обернувся.

– «Павуа». Знаєте таку?

Жанна заперечно похитала головою. Вона ледве не додала, що в неї таких проблем нема. Що вона не вагітна. Що в неї нікого немає. І що її життя – повна срака. Але стрималася. Вона поїхала з ними як суддя. Не час було ділитися наболілим.

– Перша жертва, – звернувся Тен до фліка, – працювала в центрі для дітей з вадами розвитку, так же?

– Ага. З дітлахами, що страждають на… – Райшенбах погортав записник, – …РАС, розлади аутичного спектра. – Він повернувся до Тена, опустивши окуляри на ніс: – Ви думаєте, між цими розумово відсталими малими й тими амніоштуками є зв’язок?

– Є спільні риси з попереднім убивством? – запитав, не відповівши, Тен. – Я маю на увазі, у способі вбивства?

– Усе збігається. Парковка. Малюнки на стінах. І, звісно, тіло. У такому ж стані, як