Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський

мене. В них відчувалася справжня жага до боротьби. Вони істинно вірили, що злочинам Росії треба покласти край, назавжди вгамувати нахабного агресора. Я ж, у свою чергу, знав, що зробити це можна системною ліквідацією ключових осіб ДНР, ЛНР, колишньої української влади, російських політиків та спонсорів тероризму й бандитизму. Не бачив я великого гріха і в тому, аби почистити простір і у рідному Києві, бо залишалися там ще покидьки, які вже як рік мали належати самій лише історії, а не сучасності й майбутньому.

Праця моя тривала до самого ранку. Коли ж я закінчив заповнювати схему, годинник показав восьму ранку. Я відкинувся у кріслі й заплющив очі. Переді мною лежала перша замальованка майбутніх смертей. Звісно, її треба було ще доповнювати й уточнювати, когось вписати, а когось виписати. Але те все буде пізніше. Після того, як я знайду гроші, бо без них ми не могли сподіватися й на крихту успіху. З такою думкою я підвівся, струхнув головою і пішов до спальні, де вже прокидалася моя дружина. Я любив її силіконові груди, такі ж вуста та її молодість, бо свою я втратив давно та навічно.

До речі, то була моя четверта дружина, з якою я ділив своє ложе ось вже два роки поспіль і поки що не мав наміру виганяти її зі свого дому.

* * *

Я вже й не пам’ятаю, коли мене стали називати Бульдогом. Напевно, в той час я носив ще капітанські погони. Точно! Згадав. Я був тоді капітаном. Щасливі перші роки незалежної України. Час крадіїв та корупціонерів. Великих приватизацій і не менших афер. Купонів для більшості та доларів для меншості. Життя вирувало, і хто першим це збагнув, забезпечив себе грошима. Щоправда, багатьох з них повбивали ще до 2000 року. Але то, як кажуть, уже нюанси.

Ще з училища за словами моїх наставників я вирізнявся принциповою хваткою. Завжди вмів захистити власну позицію. Тому і став Бульдогом, який ламав кістки шакалам та вовкам. Цим і жив. Цим і вижив. Не більше, не менше. Йшов життям, змітаючи на шляху перепони. Був собакою, який звик покладатися виключно на себе.

Бульдог та й Бульдог! Годі про це!!!

Комусь мій сумбур може видаватися дивним, але сьогодні, коли я пишу ці слова, голову мою переповнюють різні думки, спогади, смуток та печаль. Багато чого вже не повернути. Ще більше не воскресити. Зостається лишень пам’ять і мольби про прощення. Бо руки наші в крові, а душі – сповнені бруду й таємниць.

Але час вже повертатися до розповіді, яку я маю наміри висвітлити виключно у власному розумінні того, що сталося.

Я прокинувся десь по обіді. В будинку було тихо. За вікном висіла мряка. Я підвівся і пройшов до ванної. Там я побачив дружину. З під легкого, шовкового халатику виднілися її налиті груди. Мої очі зазирнули в її обличчя, і я побачив звабливу посмішку на її вустах. Вона скинула халатик і залишилася повністю оголеною. Я відчув, як чоловічі сили наповнюють моє старіюче тіло. Вона підійшла до мене, поцілувала в губи, опустилася навколішки, і за п’ять хвилин я кінчив прямо їй на обличчя, груди, залив її тендітну шию. Вона сміялася. Вона завжди сміялася, коли мені було добре. А ще вона тямила у розвагах та сексі. Саме цього, після смерті моєї третьої дружини, так не вистачало в моєму засекреченому житті.

Ми вирішили разом поніжитися в джакузі.

Ми лежали у ванній, вона схилила свою голівку на моє плече, міцно тримаючи мого парубка своїми ніжними руками.

– Я ще подобаюся тобі? – запитала вона мене.

– Звісно, кицю. Інакше тебе б тут не було, – сказав я.

Я завжди намагався бути щирим з усіма своїми жінками. Коли хотів зрадити, повідомляв про це і втрачав одну, аби надибати іншу. Ніколи я не був однолюбом. Мені завжди подобалися різні жінки, і я не приховував цього від них. Тому й виплачував шалені репарації усім своїм жінкам, коханкам та утриманкам. Я знав, що жінку можна переконати доларом. І я робив це, не цураючись підступного цинізму у моїх з ними відносинах.

Далі ми сиділи у їдальні. Я передивлявся папери, що їх привіз мій помічник. Вона гортала якийсь журнал і курила. На мить я замилувався її обличчям. Воно було таким, як я люблю – без зморщок, пряменький носик, випуклі губки, здоровий рум’янець як наслідок сексу та гарячої ванни. Вона випускала дим, і мені захотілося стати тим димом, аби увійти повністю до її солодкого рота, щоби за якусь мить вона вигнала мене під три чорти. Я підійшов до неї, взяв за підборіддя і впився в її вуста. Рукою я мацав її груди. Затим я встав навколішки, зняв з неї шорти і трусики й довго цілував її квіточку, поглинаючи палку вологу, аж поки моє обличчя не стало мокрим від спраги та її насолоди. Вона стогнала і дряпала своїм дорогим манікюром мою спину, залишаючи по собі сліди, наче борозни у широкому, вольному полі. Вона кінчила й обійняла мене так, що моя голова зникла між її грудей четвертого з половиною розміру.

Коли ж скінчив я, вона крикнула декілька разів, подивилися на мене і сказала:

– Заради таких миттєвостей нашого спільного життя я готова до кінця днів належати тільки тобі.

Це була правда.

І я це знав.

На Володимирську я потрапив вже після обіду. Я пройшов до свого кабінету, сів у крісло, проглянув папери, телефоном віддав накази підлеглим і витягнув з кишені свою схему, вдивляючись у цифри та прізвища. Я викликав полковника Мирона. Нам було про що поговорити.

Мирон прибув за хвилин двадцять. Як завжди, він був сконцентрований і спокійний. Ніщо на його обличчі не видавало безсонної ночі та тяжкої втрати. Згусток рішучості виконувати мій наказ – ось ким в ту мить був Євген Мирон, відомий в АТО як Дмитро Лиходій.

– Сідай, – сказав я йому.

Він сів.

– Тепер дивись, – я простягнув йому мій аркуш.

Він вивчав його хвилин з п’ять.

– Маю право вносити правки? – запитав він мене.

У відповідь я простягнув йому свого паркера.

Він щось там подописував і повернув мені листок. Я взяв його в руки і побачив декілька нових прізвищ та знаки питань і оклику біля тих, що написав я.

– Обговоримо це пізніше, – сказав я.

Мирон мовчазливо хитнув головою.

– Як там Марина? – запитав я його.

– Не дуже, – сказав він. – В