Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський
– Господи ти Боже мій, – прохрипів, я і в цю мить Марину почало трясти й сіпати, і ми зрозуміли, що справжня істерика ще попереду.
– Викликай міліцію і «швидку»! – сказав Нечипайло Принципу, обіймаючи Марину.
Я підійшов до Тетянки, взяв її за руку і вивів в іншу кімнату. Дівчинка весь час мовчала і їла мене своїм скляним, мертвим поглядом. Я не знав, що треба робити в таких випадках, бо в перший раз за все своє складне життя стояв поруч з дочкою друга, чия відтята від тіла голова лежала в сусідній кімнаті. Не було розуміння, які саме слова треба казати і чи треба, взагалі, щось говорити. І тут вона розплакалася.
– Дядя Женя. Там тато…без тіла, – вирвалося з її дитячих, невинних вуст і я притиснув її до себе.
– Я знаю, маленька, – казав я і гладив її волосся. – Нічого не бійся! Тепер ми з вами. Ми не дозволимо вас скривдити.
– Але ж…тато…
– Тихше, сонечко, тихше. Не треба. Якщо хочеш, поплач. Але не треба нічого казати. Ми з вами, сонечко. Ми з вами, – з мого рота сипались якісь дурниці, та нічого кращого я не міг придумати. Шок від побаченого був занадто сильним навіть для мене.
Ми так з нею і просиділи, поки не приїхала швидка та міліція. Коли я передав Тетянку до рук медсестри і вийшов у коридор, то побачив там Івана, що сидів навколішки, обпершись об стіну й обхопивши свою голову руками. Нечипайло допомагав лікарю напоїти Марину заспокійливим. Я підійшов до опера.
– Що у вас тут трапилося? – запитав він мене.
На вигляд йому можна було дати і сорок, і п’ятдесят років. Він мав непримітну зовнішність, і я чомусь подумав, що його фізіономія ліпше пасувала б нашому відомству, ніж була придатна для служби в структурі МВС.
Я витягнув своє посвідчення і показав йому. Він ретельно його вивчив і сказав:
– Так що тут сталося, пане полковнику?
– Отримали посилку, а там голова хазяїна цього помешкання, майора СБУ Андрія Хворостенка. Поруч з нею його очі та язик. Що ще? Нічого. Зафіксуйте усе, а я викликаю наших колег.
– Мої співчуття, – сказав опер після недовгої паузи і відійшов до дільничного, який стояв у дверях вітальні з розгубленим виглядом.
Я штурхнув Принципа у плече.
– Підіймайся! Не час зараз…
Він підняв голову і подивився на мене.
– Що ж нам робити? – запитав Іван.
– Опанувати себе. Встань, кажу тобі! Я дзвоню генералові, – і я почав набирати до болі знайомий номер нашого старшого, бо таку ситуацію ми мали вирішувати тільки з ним.
Генерал був людиною колоритною, а тому цікавою. Його можна було любити, чи не любити, ненавидіти, або ж прославляти, але байдужим він не залишав жодного з тих, хто мав щастя потиснути його міцну, волохату руку.
У нашому славному Відомстві його звали Бульдогом. Не стільки за зовнішність, як за ту його мертву хватку, без якої він ніколи б не став тим, ким став.
Генерал починав у контррозвідці ще за часів Андропова. В ті далекі роки відповідальним за полювання на іноземних шпигунів всередині Радянського Союзу було Друге головне управління КДБ СРСР. Бульдог пропрацював у першому відділі цього управління, яке займалося агентами, що йшли з самого серця капіталістичної зарази, тобто зі США. Далі був Афганістан, Нагірний Карабах, Африка, короткий період на початку 90-х, коли він вирішив зайнятися бізнесом, і стрімке повернення до Києва, де він зайняв кабінет на Володимирській, аби тепер змінювати лишень поверхи, але ніяк не будівлю.
В його складній долі не залишалося місця для життєвих радощів, компромісів та улесливих слів. Він не вмів подобатися усім, бо ніколи не знав, що таке зрада, лицемірство, підлабузництво. Скільки разів його хотіли зжити з цього світу, підставити, звинувати, але він завжди залишався на плаву, бо умів розпізнати ворога ще до того, як той ворог усвідомлював свою роль у грі проти Бульдога.
У грудні минулого року генералові виповнилося шістдесят п’ять, але його очі, сповнені енергії та бажання служити своїй батьківщині, свідчили про те, що він не збирається на заслужений відпочинок. Він був сповнений намірів відправити на пенсію тих молодших, амбітних та хитрих, які час від часу намагалися ставити в його колеса свої сухі палиці, що переломлювалися, наче хворостинка під натиском сильного, безжалісного вітру.
Генерал зустрів нас своїм звичним мовчанням і таким знайомим похмурим, сконцентрованим поглядом. Ми стояли на порозі його будинку, наче слабкі, інфантильні переростки, які ще вірили в чудо. Проте він, наш старший, знав напевно, що чуда не буде, а будуть муки для Тетянки і психіатрія для Марини.
Ми увійшли в дім. Генерал ішов попереду і махнув нам рукою, що означало, аби ми слідували за ним. Ми так і зробили.
У його вітальні було затишно. Горів камін та грала тиха музика. То був Назарій Яремчук, якого генерал знав особисто. Наш старший вимкнув музику, запропонував нам сідати, і ми зайняли місця за великим столом. Непомітно з’явилася домогосподарка, яка швиденько накрила на стіл. За лічені хвилини перед нами стояли закуски, графин з морсом та дві пляшки горілки. Генерал сам відкоркував одну з них й наповнив наші чарки.
– Вічна пам’ять тобі, Андрюшка! – сказав він і випив.
Ми слідували його прикладу.
Мовчання наше не затягнулося на довго. Слово взяв генерал.
– Значить, кажеш, «Привет из Новороссии»? – запитав він мене.
У відповідь я лишень стверджувально хитнув головою.
– Суки, – процідив крізь стиснуті зуби генерал. – Андрія я їм не пробачу.
Я подивився на нього і зрозумів, що він їм не пробачить.
Коли ми випили по третій чарці, генерал звернувся до Принципа:
– Іване, пам’ятаєш ту нашу розмову тижні три тому? Ти закипав люттю, і твої емоції кричали в самісіньке моє обличчя «тільки Гнів Божий»?
Ми завмерли. Нарешті, він сказав це в голос. Нам не потрібно було пояснювати, що ми перебуваємо в очікуванні найважливішого рішення нашої війни. Напевно, що ніколи ми не були ще так зосереджені, як у ту мить.
Генерал підвівся. Він стояв перед нами, обпершись руками об стіл, і ми бачили, як на його обличчі почали проступати жили, пульсуючи своєю ненавистю до покидьків, що відрізали нашому Андрію його єдину розумну й світлу, але таку нещасну голову.
– Я кажу тобі про операцію наших ізраїльських колег під кодовою назвою «Гнів
