Операція «Вольфрам» - Єжи Едігей

Цього разу зустріч з промисловим магнатом проходила в зовсім іншій атмосфері. Ван ден Ройтер не приховував свого задоволення від перспективи закупити вольфрам. Він намагався випитати в Міллера, як усе це виглядатиме, але швейцарець відповідав на всі запитання лаконічно, бо сам ще нічого не знав.

— Аби розпочати справу, — зазначив Ван ден Ройтер, — ми мусимо мати певну гарантію. Таку гарантію, а також власні пропозиції щодо закупки вольфраму ви повинні дати мені якомога швидше.

— Для цього я мушу якнайшвидше вилетіти в Європу, але не можу придбати квиток на літак.

— Куди?

— До будь-якого європейського міста. Аби скоріше, бо тут усі квитки замовлені на тиждень наперед.

— Я це владнаю, — Ван ден Ройтер вийшов з бібліотеки, де вони розмовляли за келихами з віскі. Хвилин через десять він повернувся й мовив: — Літак до Рима, завтра о восьмій ранку. Квиток отримаєте в касі аеропорту. Прислати за вами автомобіль?

— Дякую, дам собі раду, — відмовився Міллер. У цей день Марієтта працювала до десятої вечора, потім цілу добу мала вільну. Антон вважав, що нехай дівчина відвезе його в аеропорт. Не хотів виїжджати не попрощавшись — дівчина дуже близько брала до серця те, що для чоловіків здебільшого було лише приємною пригодою.

— Ще хочу попередити: з цією справою не слід зволікати, аби нас хтось не випередив. А також нагадую: всі документи оформлюйте на вашу фірму і ваше прізвище. Ми не бажаємо мати справу іще з кимось, хоча ніхто не забороняє вам мати не надто балакучих спільників. Офіційно тільки ви будете продавцем вольфраму. Ми, річ ясна, шукатимемо й інших джерел купівлі.

— Тоді я відмовляюся, — спокійно мовив Міллер.

— Чому?

— Я мушу мати гарантію, принаймні на якийсь час. На ярмарку вольфраму не купиш. Якщо кілька осіб або фірм водночас виявлять незвичайний інтерес до цього металу, ціна його відразу підскочить. Я вже не кажу, що така метушня насторожить тих, хто тримає монополію на виробництво і продаж вольфраму. Ніхто не повірить, що десь на світі раптом збільшилось виробництво лампочок і вольфрам купують саме для цього.

— Гаразд, маєте рацію. Але ваші пропозиції ми мусимо мати якнайшвидше.

— Який термін ви мені даєте на підготовчу діяльність?

— Скажімо, п'ятнадцять днів.

— Не може бути й мови. Мені потрібно принаймні два місяці.

— То забагато. Максимум — місяць.

— Буде важко.

— Що не зійде за місяць, те не дозріє й за рік.

— Нехай буде місяць. У всякому разі, через місяць я появлюся в Кейптауні, вже точно знаючи, чи вдасться залагодити справу.

— Гаразд. За успіх, — чоловіки одним духом випили до дна те, що лишалося в келишках.

— Зараз я скажу водієві, щоб одвіз вас у готель: о цій порі важко знайти таксі.

Цього разу Міллер не протестував.

Прощання з Марієттою було тяжким і сумним. Дівчина одвезла Міллера в аеропорт і крізь сльози проказала:

— Я знаю, що вже ніколи більше не побачу тебе.

— Таке скажеш, — розсміявся Міллер, — найдалі через місяць, дитинко, я знову буду в Кейптауні. А може, навіть скоріше.

— Однаково я не вірю.

Хоча швейцарець заперечував, в глибині душі визнавав, що дівчина має рацію. Він розпочинав велику гру, в якій не було місця на пригоди навіть з найгарнішими покоївками. Однак з Марієттою він прощався з почуттям жалю і меланхолії.

Розділ V

ТРОЄ СПІЛЬНИКІВ БЕЗ ГРОШЕЙ

Коли літак з Рима приземлився, Ганс Ціммерман уже чекав на свого товариша.

— Маєш новий костюм і нове обличчя, — сміявся Ціммерман, стискаючи долоню Міллера. — Звідки цей новий рубець?

— То фарба, — пояснив швейцарець.

— Навіщо це тобі?

— Кожен бачить рубець і вже не звертає уваги на все обличчя, на такі деталі, як форму вилиць, чоло, величину й лінію носа і вуст чи колір очей. Цього не може приховати навіть грим. Чудовий рубець! Вода й мило не змивають його — можна навіть голитися. Дівчина, з якою я спав протягом тижня, цілувала той рубець, навіть не здогадуючись, що досить кількох краплин спеціального розчину — і рубця не буде. Вже два роки я маю цю прикрасу і звик до неї, але прийде пора, і вона зникне.

— Я завжди захоплювався твоїми можливостями.

— Вони не раз зберігали мені волю, а то й життя.

— Поїдемо просто на Принцеві острови, в мій дім. Там відпочинеш трохи після подорожі й у домашньому затишку порадимось, як найкраще здійснити твою справу. Біля мого дому поселилося двоє чоловіків. Один — то ліванець з американським паспортом на ім'я Фредерік Габон; власник, між іншим, зареєстрованої в Ліберії Ліверпульської суднової компанії. Другий — голландець із Роттердама, Арнонд Фок. Його компанія «Фоссілз трейдінг» торгує з Бразілією, зокрема коштовним і напівкоштовним камінням. Крім того, вона виступає посередником при закупці бразільської залізної руди з деякими країнами Східного блоку. Правду кажучи, справи обох бізнесменів ідуть не дуже добре. Зрештою, це вина застою, який панує на світовому ринку. У всякому разі, вони серйозні й чесні бізнесмени, завжди дотримують слова, хоча, можливо, поліція деяких країн має іншу думку. Після твоєї телеграми з Кейптауна я запросив їх на острів. Фок уже повинен мати конкретні пропозиції, як можна роздобути певну кількість вольфраму.

— Але то має бути велика кількість, — попередив Міллер, коли друзі їхали до порту, звідки пороми відпливають на острів. — Вольфрам потрібен їм зовсім не для виробництва електричних лампочок.

— Ясна річ, що потрібно багато вольфраму, бо чим більше вольфраму, тим більший заробіток.

— Для чого ти запросив сюди ліванця?

— А де ти візьмеш корабель?

— Він має корабель?

— Не має, мабуть, жодного, але його фірма існує за тим самим принципом, що й твоя «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт». Втім, якщо виникне потреба, можна буде купити відповідний вид транспорту. Він дуже добре знає ринок.

Як завжди о тій порі року, погода на Мармуровому морі була вітряна й дощова. Сидячи на віллі Ціммермана біля накритого слугами стола, Міллер зауважив:

— Не розумію, як ти можеш увесь час жити в Стамбулі або на цьому невеличкому острові? Я ніколи не любив цього міста з його мечетями, храмом Софії й чи то палацом, чи будинком розпусти, де колись жив султан. Навіть скарби султанові справляють неприємне враження, коли бачиш, скільки золота змарнували на ці зроблені без жодного смаку дорогі речі.

— Людей Сходу вони вражали, мабуть, не красою, а своєю вартістю. Що ж до Стамбула, то це виняткове місто. Подібного немає в світі. Ворота між Європою і Азією, між Сходом і Заходом, вільним світом і комуністичним блоком. Впродовж віків тут