Лихе око - Андрій Кокотюха

– Прийнято. Ти там поїла?

– І в шапці, – гмикнула Лора. – Дякую, ти такий турботливий, просто рідна мама.

Млинці тут нічим не відрізнялися в кращий чи гірший бік від налисників, які доводилося куштувати в інших місцях. Доївши, Лора взялася до чаю. Очікування ненавиділа, і ненависть підсилювало розуміння, що на чекання чимало людей витрачає більшість корисного часу, який можна наповнити цікавішим життям. Тим часом Сокіл умолов піцу, на питання: «Ну, як?» – спершу знизав плечима, потім кивнув, упорався з колою й завмер на стільці, чекаючи розпоряджень.

Лора ж не знала, де себе подіти. Стирчати тут, де вони були єдиними відвідувачами? Повертатися в машину й сидіти там? Кататися, роздивляючись місто? Чи – усміхнулася несподіваній ідеї – взяти й сходити в місцевий музей? Міркуючи так, раптом стрепенулася: нічого не заважає підійти до проблеми з іншого, доступного для неї боку. Відсунувши широку білу чашку, зайшла в мережу, забила в пошуковик потрібні дані й отримала кілька посилань на новини кримінальної хроніки п’ятирічної давнини.

Так, Віра Домонтович убила людину.

Але подія – нічого особливого навіть у місцевому масштабі…

– Не почула: чого від мене треба київській поліції.

– Поняття не маю.

– Голову дурите, – відрізала Віра роздратовано. – Дзвонив мій адвокат. Сказав: йому телефонували з Києва, аж із міністерства. Не просили, наполегливо рекомендували відповісти на ряд питань. Потім ви озиваєтеся. Посилаєтесь на міністерство, звідки мене вже поставили до відома через адвоката.

У неї був густий грубий голос. Перше враження, коли відповіли, – замість Віри її телефон узяв чоловік. А ще співрозмовниця гаркавила. Не так, коли «р» звучить як тверде й дзвінке водночас «г». А той ефект, коли язик немов чіпляється об проблемну літеру, і кожен раз звучить м’яким дзвіночком.

– Складний бюрократичний ланцюжок, визнаю. Тільки ж інакше ви б мене вигнали, Віро Леонідівно.

– Нічого не заважає прогнати вас просто зараз. Якщо до мене є питання – викликайте повісткою. Говоритиму лише в присутності адвоката.

– Питання є. Але дещо, гм, специфічні. Вони не дають підстав запрошувати вас на розмову до слідчого. Наша зустріч – моя ініціатива. Вона не офіційна.

– Дуже добре. Неофіційною зустріччю вчорашньої зечки з київською поліцейською опікується аж ціле МВС.

– Я не служу в поліції. Вже майже чотири роки. Ви сіли, коли я звільнилася.

– До побачення.

Віра штовхнула двері, зачиняючи.

Лора помітила: жінка пустила в хід ліву руку.

Знаючи, що робить, гостя поставила ногу через поріг.

Домонтович роздратовано вдарила по дверях зі свого боку – знову лівою. Орудувати нею виходило краще, отже, – шульга, такі прикмети Лора ловила машинально. Рухала підсвідомість, звичка виробилася ще до служби.

Хазяйка хотіла прищемити зухвалицю й досягла мети: завдала болю.

Кочубей зойкнула, проте ногу не забрала.

Віра натиснула дужче.

Набігли зрадницькі сльози – але тепер гостя не відводила очей.

– Роздушу – і нічого мені не буде, – попередила Віра.

– Нам треба поговорити, – вичавила Лора. – Навіть якщо доведеться потім стрибати на одній, все одно не піду.

– Це вторгнення. Порушення особистого простору. У вас проблеми.

– У вас – так само, Віро Леонідівно. Через вас Вадим Граф пускається берега й тихенько божеволіє. Зоя Граф обіцяє знайти на вас відповідну статтю, потягнути до суду. І щось мені підказує: Графиня так і зробить.

Тиск послабився.

– Вас Графиня прислала?

– Мене ніхто не присилав. – Лора трохи відсунула ногу, притулилася плечем до одвірка. – Вірчими грамотами, вважайте, обмінялися. І бачу: пішла до вас довгим, але єдино правильним шляхом. Без втручання з МВС ви б мене й на поріг не пустили.

– Я вас і так не пускаю.

– Але бодай відчинити мені погодилися. Прогрес.

Віра мовчки відступила назад, запросила кивком.

Маленька перемога.

Теж одна кімната.

Будинок не такий похмурий, як сіра «панелька», де час від часу знаходила притулок самотність Вадима Графа. Теж типова забудова тридцятирічної давнини, проте Лора знала про одну відмінність. Квартири в таких будинках за стандартами часів, коли їх зводили, мали статус «блатних».

Визначало його так зване покращене планування.

На практиці це означало розділені ванну й клозет у однокімнатці. Також – ширшу, ніж п’ять із половиною метрів, кухню. Просторий передпокій, з якого не відразу заходиш до жилої кімнати, тут при бажанні можна втулити невеличкий диванчик. А сама кімната, теж за бажанням господарів і з докладанням певних зусиль, могла розділитися на дві меншенькі, до десяти-дванадцяти квадратів. Тісні пенали, проте – окремі спальні місця, що важливіше.

Але нинішня мешканка нічого тут міняти не планувала.

Схоже, Вірі Домонтович життєвого простору цілком вистачало.

– Невістка купила вам квартиру? – Лора знала, просто треба було почати з чогось розмову.

– У мене немає невістки. Бо немає сина.

– Колишня невістка.

– Сука вона. Остання.

У листопаді по третій вже поволі сутеніло. Віра ввімкнула світло, і тепер Кочубей могла краще розгледіти жінку з сильними очима. На свій вік, п’ятдесят чотири, Віра Домонтович не скидалася, і тут пояснення дуже просте: чотири роки за ґратами та в колонії нікого не молодять. А втім, назвати її старою бабою – теж помилка.

Таке визначення миттю малює таку собі пенсіонерку в дешевому пальті й позбавленому смаку та фасону береті, яка проводить дні серед таких, як сама, в чергах на пошті, у напівтемних коридорах державної районної поліклініки, в недружніх ЖЕКах чи собезах. Ще їх можна побачити на стихійних вуличних базарах: продають консервацію власного виробництва, але не так для заробітку, як задля змоги потеревенити з такими само базарувальницями.

Віра Домонтович була б чужою серед них. Найімовірніше, нова Лорина знайома не знайшла б із такими спільної мови. Надто явно тримала марку, й перша асоціація – шляхтянка з блакитною кров’ю в жилах, яку більшовики позбавили всього, крім роду й породи. Така швидше помре в злиднях, аніж піде розпродавати рештки колишніх розкошів. Одначе не дасть собі померти, до останнього намагатиметься повернути втрачене, поновити вплив, статус і насильно забране добре ім’я.

– Обзивати Зою останніми словами – ваше право, – визнала Лора. – У вас є причини ненавидіти одна одну. А все-таки цю квартиру вона купила вам за власні гроші.

– У неї не було й не могло бути власних коштів, – відрізала Віра. – Коли вже зайшли, сідайте.

Придушена нога нила, але вже менше.

– Дякую.

Лора підсунула стілець. Віра вмостилася на краєчку відносно нового шкіряного дивана.

– Чаю не пропоную. Я не дуже привітна господиня. А ви не моя бажана гостя.

– Принаймні ви чесна.

– А є смисл брехати? Для чого? – Вона поправила сивувате пасмо й