Лихе око - Андрій Кокотюха

– Та Господи! – Зоя сплеснула руками. – Лише попередила: приїхали з Києва, з головного офісу, розмова до тебе є! Навіть не уточнила, хто саме приїхав!

– Вадим Граф створив проблему особисто шефові. Начальникові всієї служби безпеки банку, – тон Лори став жорсткішим. – Він чудово розуміє, що накоїв. І дуже важливо – Вадима Графа на службу влаштували, як кажуть, по блату. Він же підвів не когось там, а поважну особу. Із, повірте мені, великими можливостями. Як думаєте, дуже хочеться вашому чоловікові, тим паче – й без того наляканому, зустрічатися з людиною від Данила Гайдука? Або взагалі – з ним самим, бо ви ж не уточнили, хто саме шукає з ним зустрічі.

– Не думала про це, – визнала Зоя. – Знаєте, ви все розклали по поличках. Що робимо?

– Не маю жодних повноважень, та й ресурсів починати розшук вашого хлопчика. У вас, Зоє, це краще вийде.

– Графиня, – мовила вона раптом. – Мене називають так друзі.

– Пропонуєте дружбу?

– Ми навряд чи вороги, – тепер усмішка вийшла світлішою. – Зрештою, Графинею мене після одруження називає чимало знайомих. Не маю нічого проти. Я ж і є Графиня, дружина Графа.

– Поміняли прізвище?

– Так, була Домонтович. Свекруху… колишню свекруху це також розлютило. Додала статей до скоєного злочину.

– Мені б побалакати з нею.

Лора сама не знала, чому в неї це вирвалося.

– Не раджу. Прикра особа. Глядіть, ще вам наврочить. Чи прокляне.

– Я хрестик ношу. – Лора торкнулася потрібного місця над грудями.

– Не допоможе.

– І все одно. З неї ж усе почалося, з Віри Леонідівни.

– Ваш клопіт, – Зоя стенула плечима. – Гаразд, скину вам її номер.

Незатишно.

Той рідкісний випадок, коли від погляду візаві Лора відчувала фізичний дискомфорт. Роки служби в розшуку привчили дивитися на співрозмовників прямо, нехай вони відвертають очі. Часом така дуель нагадувала їй лобову атаку. Автівок, літаків – не має значення. Схожість ситуації – в тому, хто перший втратить рівновагу, в кого раніше здадуть нерви, хто раніше відверне. Хіба що у випадках, коли на куражі обидва пілоти чи водії, все завершується зіткненням, вибухом, вогнем і смертями обох чи бодай одного. Проте інший, якщо виживе, то скалічений, і життя вже не буде таким, як раніше.

Дуель поглядів натомість фізичної шкоди не завдає. Тут радше моральна перемога й перевага на боці того, хто очей не відвів, проти визнання такої перемоги в того, хто здався. Вміння грати в гляділки й вигравати – одна з чеснот оперативника, слідчого, загалом – будь-кого, хто має намір домінувати в словесній дуелі. Щойно особа, яку опитувала Лора, починала дивитися куди завгодно, аби не на неї, Кочубей подумки святкувала першу маленьку перемогу.

Але не тепер.

Жінка, яка стояла у дверях і не пускала непрохану гостю за поріг, своїм поглядом завдавала відчутного фізичного болю. Лора враз опинилася на місці тих, кого сама змушувала ховати очі. Здавалося, ще трохи – й Віра Домонтович або пропалить у ній дірку, або, як у фільмах про нечисту силу, самим поглядом зіштовхне вниз. Лора незграбно покотиться з третього поверху, стукаючись об брудні бетонні сходинки, набиваючи синці, ґулі, ламаючи ребра.

Мудріше здатися.

Лора підвела очі над Віриною головою.

Дивно – вмить полегшало.

– Чого від мене треба київській поліції.

Домонтович не питала. Ще не почавши з нею бодай якогось повноцінного спілкування, Лора не так зрозуміла, як передбачила: знаків питання ця жінка по змозі уникає. Запитання викриває незнання або сумніви. Навпроти Кочубей стояла людина, яка має і знає лише відповіді. Або вимагає пояснень, наперед не приймаючи їх.

Новій знайомій краще підійшло б ім’я не Віра, а Влада.

Лора бачила перед собою втілення абсолютної влади. Жінка, з якою вона вирішила переговорити, звикла вирішувати все сама, керувати, не любить заперечень. Незгодних закатає в асфальт – і вважатиме, що так і слід.

А ще Віра Домонтович нагадувала вбивцю, який вважає себе справедливим суддею. Точніше, людину, котра готова позбавити життя іншу людину – й знайшла для себе виправдання. Зовсім не в’яжеться з інформацією, яку Кочубей встигла роздобути про неї.

…Лора подзвонила й попросила Віру про зустріч по обіді.

Раніше не виходило, була не готовою. Попрощавшись із Зоєю Граф – Графинею, вона розбуркала Сокола й, не знаючи точно, куди їхати, просто спрямувала напарника кудись ближче до центральної частини міста. Відчувши, що зголодніла, послала в інтернет запит «кафе житомир центр», подивилася зірочки – оцінки й коментарі, вибрала, назвала адресу.

Сирників, побачених у меню, вже не було. Виявляється, вони пропонувалися на сніданок до одинадцятої ранку, і тепер смажити їх виявилося проблемою для кухні. Лора вирішила не псувати нерви, замовила млинці з сиром – цю страву чомусь підтвердили, трав’яний чай і еспресо відразу. Сокіл спершу не хотів нічого, проте вгледів піцу, передумав, тицьнув у назву страви пальцем. Знаючи Богдана як облупленого, Лора попросила для нього ще колу, той задоволено показав великий палець.

Чекаючи, Кочубей набрала Гайдука. Перший дзвінок шеф скинув відразу. Наступний – після третього сигналу. Лора не здавалася, і з третьої спроби нарешті почула стримано-роздратоване:

– Термінове щось?

– На вчора. – Вона зробила маленький ковток, кава не смакувала, стандартна, ще й не дуже гаряча. – Домонтович Віра Леонідівна. Та сама жінка, яка довела твого протеже до гріха.

– Лоро, в мене зараз…

– Наврочила, коротше кажучи.

– …дуже серйозна…

– Відьма. Та сама.

– …нарада. А ти зі своїми відьмами. – Гайдукові дедалі важче було стримувати себе.

– Відьма сиділа за вбивство.

На тому боці запала тиша. Скориставшись паузою, Лора допила каву. Той випадок, коли кола, щойно принесена Соколові, напевне, була кращою на смак.

– Нашої проблеми це якось стосується? – почула нарешті.

– Не знаю. Поки що не знаю. Нова інформація. До нашої проблеми прямо або непрямо тулять особу з кримінальним минулим. Убивцю.

Останнє слово почула офіціантка. Повненька кирпата чорнявка, ожилий малюнок сільської дівчини з типової книжки народних казок. Тільки замість вишитої сорочини й прямої темної спідниці – фірмовий фартух на джинси й дешевий светрик. Кліпнувши збентежено, вона поставила перед Лорою замовлені млинці, витягнувши вперед руку так далеко, як могла, й швиденько здиміла.

– Тепер розжуй, – почула в слухавці. – Тулять убивцю, аби наша проблема стала гострішою? Ти ж чудово розумієш: просто так, із доброго дива, вбивці в жодних ситуаціях не зринають. Як це вплине на нашу справу?

– Розберуся – доповім. – Лора розмазала виделкою сметану по хребту млинця. – Поки що треба прокачати ту мадам. Домонтович Віра Леонідівна, вбивство, термін – чотири роки. Тут або ненавмисне, або щось серйозніше.

– Чотири роки за навмисне?

– Ось і я кажу. – Кочубей відділила краєм виделки від млинця шматочок. –