Вовкулаки не пройдуть - Валерій Павлович Лапікура

- Я не швець, Баринов, я мент! Я не шию, я розслідую. А суд - відписує. Бо якщо те, що тут майор сказав, підтвердиться, то ти своїм покійникам позаздриш.

- А ви не лякайте. За службову недбалість багато не дадуть. Рік-два, та й то умовно. Навіть із моєю біографією.

- Ніхто вас не лякає. Це ви тут, кажуть, погрозами сипали. Про батька свого героїчного - згадували?

І тут Баринов-Рейтаровський підскочив і аж зашкварчав:

- Дався вам мій батько! Скаженим комісаром очі колете? Так щоб ви знали, коли він селом ішов - тоді, за Сталіна - так не те що люди, жоден собака голову не піднімав!

- Ой, шкода, - подав голос свекор, - що ті люди твого “проізводітеля” палили колись, та недопалили. Бо якби він згорів тоді, то й тебе не сплодив би. І Панченки обидва живі були б. І не довелося б хорошим людям об таке лайно, як ти, руки бруднити.

- Попрошу мені не погрожувати! - підскочив Баринов, - громадянине начальник, звертаю вашу увагу! До смерті обох Панченків ніякого стосунку не маю! Це злісний наклеп! На такі ментівські прийомчики стаття є. Я свої права знаю.

- Громадянине підозрюваний, я б на вашому місці не права качав, а сидів би тихо і обдумував текст щиросердного визнання. Поки що у злісному зловживанні службовим становищем. Тільки не поспішайте підписувати, бо то, здається, лише початок.

Рейтаровський сіпнувся, але вирішив помовчати. Помовчали і ми, аж доки не загули у дворі машини і до кабінету не увійшли один за одним і суддя з прокурором, і головний лікар із патологоанатомом. А за ним кілька міліціонерів - у формі і в цивільному. І одразу почали діставати з кофру фотоапарати і ще якісь коробочки.

Начальник міліції звів усі попередні церемонії до мінімуму, подякував судді за ордери і відпустив його одразу. Прокурор теж довго не затримався, пославшись на те, що зараз не його вихід. Головний лікар наказав патологоанатому негайно нести тіло до прозекторської і проробити все, як належить - під протокол. А сам попросив дозволу залишитися з нами.

Начальник міліції зиркнув, чи готовий один із міліціонерів записувати все, що зараз відбудеться, запитав у Баринова всі його анкетні дані, глянув на годинник, продиктував точний час початку допиту. Після чого перейшов безпосередньо до справи.

- Громадянине Рейтаровський… чи то пак - Баринов. Поясніть, в який спосіб до вашого моргу втрапило тіло громадянина Панченка?

- Привезли.

- Хто, звідки?

- Здається, міліція.

- Здається чи міліція? Хто конкретно: звання, прізвище, час, дата. На якій машині привезли: марка, номер, колір? Особливі прикмети? Як забули прізвища міліціонерів, то давайте опис: вік, зріст, у що одягнені і так далі. Не пам’ятаєте? Зараз вам принесуть книгу реєстрації.

- Двоє було. В цивільному. Сказали, що з міліції. Не з нашої, з сусіднього району.

- Громадянине Баринов, де супроводжувальні документи на тіло? Чи бодай розписка про його передачу вам як начальнику державної установи.

- Здається, загубилися. А може взагалі не було. Знаєте, коли привозять, кажуть: міліція, та ще й у вихідний… одне слово - каюсь, винен. Повірив на слово.

- Не робіть із нас дурників. Є посадова інструкція, в якій чітко написано, все написано. І ви її не дотрималися, по жодному пункту.

- Каюсь, повірив на слово… - торочив своє Баринов.

- Повернемося до тих двох у цивільному. Посвідчення показували? Прізвища свої назвали? Чи ви їм теж повірили на слово?

- Я ж вам кажу: все так одразу, я розгубився. Вони кажуть - ми свої, міліція з сусіднього району, на оперативному завданні, треба поспішати, забирайте покійника, бо він ваш, ми його тільки тому взяли, бо думали, що живий…

- А якщо я зараз подзвоню у сусідній райцентр і уточню, хто це там без документів у чужі райони своїх покійників підкидає? Тільки не розказуйте баєчки, що вони вам свої посвідчення не показали. Ви у нас не дядько з хутора Причепівка. Ви хоч і маленький, але начальник. Плюс - раніше судимий. Знаєте, що буває і за недбалість. І за брехню при виконанні службових обов’язків. Тому ще раз запитую: як до вашого моргу потрапило тіло покійного Панченка?

В цей час молоденький міліціонер, якого я бачила вперше, приніс і поклав перед своїм начальником конторську книгу. Діденко розкрив її і перепитав:

- Так у яку це було неділю?

Рейтаровський неохоче назвав той день, коли ми у Великих Колодах Люсю з її Броником женили.

- Цей факт сходиться, - відказав Діденко, - а решта - брехня. Скільки років було покійному?

- Він із сорок другого, - пояснив свекор, - батька тільки після війни побачив.

- А тут записаний лише один невідомий покійник - на вигляд тридцять п’ять-сорок років. Далі - зріст. Який він був заввишки, не пам’ятаєте?

- Та з мене буде, - знову відказав свекор, - плюс-мінус один сантиметр.

- Отже, десь приблизно метр сімдесят. А тут написано - метр вісімдесят п’ять. Нічого собі - плюс-мінус… трамвайна зупинка. Панченко був сивий?

- Як батька поховав, то й побілів одразу, - здається, на разі наш тато став найціннішим свідком.

- А тут записано - брюнет. То це вже, громадянине Рейтаровський…

- Баринов я.