Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

— І депутати, і коханки їхні, і начальство міліцейське навідується, щоб підрихтуватись, — Руслан говорив озираючись, ніби коїв злочин. Або саме збирався. — Публіка серйозна.

— Тому язики — на припоні, — зімітував замикання вуст «їжакоголовий». — І розв'язуються, щоб тільки анекдоти розповідати. Та ще дівчат обговорювати й футбол.

«Футбол і дівчата ваші мені ні до чого», — подумав, дістаючи фотографічних Довганя й Мірошника, а вголос сказав:

— Ось ці люди, — обидва подивилися на світлини. Що впізнали, не сумнівався: написалося на фізіономіях. — І як часто вони сюди приїжджають? — Лисиця теж уже майже шепотів.

— Стабільно раз на тиждень, — відповів водій, — тільки заховайте фотографії.

Богдан послухався. Потім запитав:

— А що про них можете сказати?

— Приїжджають майже на цілий день, — знову озираючись, повідомив Руслан. — Найчастіше в суботу.

— З ними буває ще один. Начебто генерал. І прізвище у нього таке… Ніби польське. У-у-у. Здається, Гжицький. Мабуть, у відставці, бо має добрячих років десь за шістдесят. А потім приєднується й наш хазяїн, — доповнив водій. — Тільки заради Бога. Благаю. Пам’ятайте: про нас — ніде ні слова.

— Слово честі.

— Добре.

Богданова фраза наче й справді заспокоїла водія. І той розслабився після тривалого напруження.

— Минулої суботи теж були?

— Були, — кивнув Руслан.

— Як завжди, цілий день?

— Майже. Усе — як і звичайно. Хіба що генерал трохи раніше поїхав.

— А чому?

— Ну, звідки ж ми можемо знати? — образився Руслан. — Він до моєї масажки не заходив і не доповідав. Хоча… я тоді якраз посмалити вийшов. Бачу, а цей «красень» чимчикує до своєї «Куги». Якийсь незадоволений. Гупнув дверима — й подався. Може, погиркалися? А ти нічого не чув, Вовчику? Ти ж до них ближче.

— Наче ні, — повів плечима Вовчик. — Я не дослухаюся до їхніх розмов. І що там у них відбувається — не знаю. Дивлюся, щоб система працювала і щоб клієнт мав усе за прайсом. А решта мене турбує мало.

— А може, дівчата що знають? — розсіяв ентузіазм Лисиця. — Косметологи, адміністратор.

— Е ні, — покрутив головою Вовчик. — По-перше, вони бояться за свої місця ще більше, ніж ми. А по-друге, вже досі запеленгували нашу розмову. Якщо підете розпитувати, одразу зрозуміють, що з нами ви говорили про те ж саме. А раз вони нічого не скажуть, підозра впаде на нас. Краще їх не чіпайте. І для нас, і для вас.

«Усе точно, — подумав Богдан. — Інстинкт самозбереження у цього Вовчика працює нормально. Як і логіка».

Уголос же сказав:

— Переконали. А Довгань приїжджає з водієм чи сам?

Склалося враження, що питання більше стосувалося масажиста. Той, подумавши кілька секунд, відповів:

— Начебто сам. Водія рідко бере. Бачив, може, разів зо два. А в основному — сам.

— Дивись як професійно «пилососить», — кивнув Вовчик у бік приблудного собаки, що старанно щось винюхував, наче йшов по сліду.

Усі озирнулися.

Цієї миті на парковку заплив шестисотий «Мерседес» і став на місце «Каєна» — між Асікс і «шісткою». Руслан і Вовчик одразу ж напружилися. Масажист викинув цигарку до урни.

З «Мерса» випірнули два охоронці. Один відчинив задні дверцята. Крута мушля випустила невисокого важкого чоловіка років далеко за п’ятдесят. У супроводі кремезного почту він попрямував до компанії.

«Велике цабе», — подумав професор.

«Аборигени» застигли «струнко». Їхня напруга передалась Лисиці. Теж стало незатишно.

— Все курите? — не привітавшись, запитало цабе.

— Тільки вийшли, Леоніде Карповичу, — з благальницькими інтонаціями несміливо збрехав Вовчик.

— І по скільки вже викурили після того, як «тільки вийшли»? — Равлик без мушлі перевів погляд на урну, з якої цівочкою ріс дим, а потім назад.

— По одній, — відповів масажист.

— А робота — не вовк, правда ж?

— Так немає ж нікого, — сказав Вовчик.

— А у вас усе зроблено? Все відлагоджено, прибрано, підготовлено?

— Так, — в один голос, ніби солдати почесної варти, відповіли «аборигени».

— Піду перевірю.

— Ви ж знаєте, у нас усе в ажурі, — Руслан, здавалося, мав більше сміливості. Чи боягузтва.

— Знаю, — різонуло «цабе». — Тому так і говорю. Закінчуйте розслабон і до роботи. У нормальних працівників її завжди по горло.

— У нас теж. І ми все зробимо, — запевнив масажист.

— Ворушіться. Менше розмов. За розмови платять депутатам і Максиму Галкіну. Ще й по ящику показують. Так