У чиїх руках був ніж - Ерік Амдруп

чарку. — Я працюю зранку, — повів далі він, — Кінчаю роботу до десятої, потім перекушую сухариком. Решту роблять молоді, збирають новини й таке інше. Газета виходить після обіду. Тоді я звичайно випиваю чарочку, а згодом ще дві. — Він задоволено глянув на пляшку й налив ще одну чарку. — Ми тут улаштували такий собі затишок. Зробили з лікарні ідилію. Тут чудово, наче вдома, правда? Я виходжу з того, що Могенсен уже прочитав тобі лекцію. Може, ти з ним згоден? Приємно, якщо так. Мені буде легше. В кожному разі я напишу, що ти поділяєш Могенсенові погляди. Але що ти сам розкажеш мені, Ельмо? Треба щось таке, що б викликало довіру, не балачки про якісь там далекі проблеми. І ми ще дамо фотографію. Я пришлю завтра хлопця. Не думай, що в мене ціла купа людей. Один хлопець і одна дівчина, обоє учні. Хлопець трохи фотографує. Сподіваюся, він упорається з цим завданням.

Хлопець упорався з завданням. Доріт була дуже задоволена і знімком, і інтерв'ю. Воно було помірно оптимістичне в тій своїй частині, де йшлося про хист Ельмо, а кінчалося кількома дуже негативними зауваженнями про університетську лікарню, яких Поульсен не робив. Він сподівався, що його колеги не помітять того інтерв'ю.

Вони й справді не помітили його. «Алькюбінських вістей» поза містечком ніхто не читав. Ліса, почервонівши, промурмотіла, що вийшло не найгірше. Вона глянула на Ельмо збоку з таким виразом, ніби хотіла ще щось додати, але стрималась. Він нічого не питав, проте не сумнівався, що там щось негаразд. Ларсен уперше був роздратований і немов чимось ображений. Могенсен зателефонував того самого дня.

— Я радий був прочитати твої висловлювання в газеті, а надто про добру їжу в лікарні й доброзичливе ставлення до пацієнтів. Але ти не в усьому маєш слушність, Ельмо, вибач, що я кажу про це. Не треба було так гостровисловлю-ватись про фахівців поза лікарнею. Та й заголовок «Соціальне страхування на випадок хвороби не повинне конкурувати саме з собою» досить провокаційний, тобі не здається? Я телефонував Карлові Якобсену, щоб висловити йому свої претензії, але він сказав, що це було найважливіше у твоїх відповідях.

В Ельмо затремтіли руки. Він витер рукавом піт з чола.

— Більшість того, що написане в інтерв'ю, — думки самого Якобсена, — мовив він. Могенсен пирхнув на другому кінці дроту. — Я лише сказав, що хочу, аби лікарня працювала так, щоб пацієнтам не треба було шукати допомоги поза нею.

Могенсен відповів після короткої паузи:

— Тут я з тобою згоден. Але ж ми трохи дбаємо й про те, щоб поширити свою діяльність і поза медичні заклади, хоч би працю з профілактики. — Голос у нього, як завжди, був люб'язний.

— Так, проте я мав на думці не профілактику, а лікування у фахівців. Коли ми маємо таку сучасну лікарню, не треба було б платити десь збоку за те, що ми можемо робити в себе. Саме це я й мав на увазі.

Минула довга хвилина, поки Могенсен відповів:

— Я не заперечую, може статися й таке, коли страхову суму у зв'язку з хворобою виплатять двічі… раз лікареві збоку, а раз лікарні. Але це справа багато складніша, ніж тобі здається. Візьмімо тебе чи мене. Ми волітимемо звернутися до фахівця, правда ж? Щоб нас краще оглянули, та й інші також захочуть цього.

Ельмо тоді ще не знав Могенсенових манер. Він думав, що з ним можна сперечатись як рівний з рівним, тому повів далі:

— Але ж таких є лише одиниці. Було б недемократично, коли б хтось у той чи інший спосіб користувався кращим оглядом, як ти його називаєш. Хіба ні? Я не вважаю, що це такий страх — звертатися до лікарняної амбулаторії. Вона добре обладнана, та й фахівці там подеколи сидять. А то навіщо ж вони вчилися?

Голос у Могенсена змінився, став гострий і непривітний:

— Слухай, Ельмо, ти тут поставлений лікувати пацієнтів, а не політикувати. Я просив би тебе не забувати цього, навіть тоді, як тебе вмовляють виступити в пресі. — Він помовчав і повів далі вже своїм звичайним тоном: — Ми повинні дивитися вперед, Ельмо, будувати краще суспільство. Це наша мета. А гасло — успіх в окремому і тим самим у всьому. Приємно було поговорити з тобою. Вітання дружині. Треба нам вибрати якийсь вечір, щоб спокійно посидіти й про все побалакати.

Зайшла Ліса підписати кілька листів.

— Могенсен був невдоволений, — сказав Ельмо. — Я думав, що редактор уклав у мої уста його погляди, тож і був більш-менш згодний з тим, що він написав.

Ліса на мить завагалася, потім сказала:

— Карл Якобсен любить підкласти комусь свиню, просто задля жарту.

Ельмо кивнув головою.

— Так, можна собі уявити. То Ларсен також невдоволений? — запитав він.

— У Ларсена найбільша в містечку приватна практика, — відповіла секретарка, вже виходячи.

У дверях хтось стояв. Ельмо вражено глянув на годинника. О цій порі його звичайно не турбували. Виявилося, що це гладкий комісар карного розшуку. З-за його спини виглядав вартовий. Тюге пройшовся по камері, тоді підбадьорливо кивнув Ельмо.

— Ми оглянули помешкання Елли Гансен. Ви вийшли тими дверима, що в кухні, так?

Ельмо кивнув головою.

— Вони були замкнеш? — запитав Тюге.

Ельмо замислився, намагаючись пригадати все. Елла лежала на підлозі, йому довелося переступити через неї.

— По-моєму, ні,— відповів нарешті він. — Мені навіть здається, що вони були прочинені.

Вій підвівся і став посеред камери, стежачи поглядом за комісаром.

— А ще мене цікавить та платівка, що грала, коли ви зайшли, — повів далі Тюге. — Що то була за музика?

Він зупинився перед Ельмо, пильно дивлячись на нього.

— Я не знаю, — затинаючись, відповів той.

— Вам та музика була незнайома чи ви просто її не слухали?

Ельмо похитав головою і тихо відповів:

— Незнайома.

Тюге, стоячи перед ним, витяг з кишені папірця.

— Це