Кінець світу в Бреслау - Марек Краєвський
— Марто, хто це прийшов?
— Пан радник вийшов із кримінальним вахмістром Смоложем, — відгукнулася служниця. Софі зі злістю змила макіяж.
Бреслау,
понеділок 28 листопада,
сьома година вечора
Мокк і Смолож сиділи в «адлері», припаркованому на Редіґер-пляц під будинком Мокка. Шибки й дах машини швидко вкривалися сніговим килимом. Мокк мовчав, відчуваючи, як його охоплюють ревнощі, Смолож мовчав, бо така була його натура.
— Що ви дізналися? — запитав нарешті Мокк.
— Сторож був п’яний. Ґельфрерта не знав. Ґельфрерт був нацистом…
— Говоріть не про Ґельфрерта. — Мокк щосили затягнувся цигаркою. — Розкажіть про церкву.
— Ніхто до церкви квітів сьогодні не приносив.
Мокк придивився до вікон своєї спальні, у яких хвилину тому саме згасло світло.
— Смоложе, отримуєш нове завдання, — у хвилини збудження Мокк звертався до свого підлеглого на «ти». — Я хочу знати все про такого собі барона фон Гаґеншталя з Айхеналес. Залиш справу Ґельфрерта. Я сам нею займуся. Окрім цього, не відходь ані на крок від моєї дружини. Особливо не ховайся. Вона знає лише твоє прізвище й голос. Щовечора о восьмій звітуватимеш у шинку Ґраєка на Ґребшенер-штрасе. — Мокк запалив нову цигарку. — Послухай, Смоложе, моя дружина мені сьогодні сказала, що про м’яту вона читала в Ґаленовій книзі. З моєї бібліотеки. Звичайно, я маю Ґалена у виданні Кюна. Двомовне видання, грецько-латинське. Але моя дружина не знає жодної із цих мов.
Остовпілий Смолож дивився на свого шефа, не розуміючи, про що той говорить. Але ні про що не запитав. Саме за це Мокк його найбільше й цінував.
Мокк проковтнув слину й уперше за багато днів не відчув печіння в горлі й протиалкогольних протестів шлунка. Лише легке відчуття спраги нагадувало йому, що не всі спожиті ним учора напої були такими ж невинними, як свіже молоко, що його він якраз пив і яке ще дихало безпечним коров’ячим теплом. Він поставив чашку, вийшов з їдальні до передпокою й став перед великим дзеркалом. Хмарка одеколону, яку він розбризкав за допомогою гумової помпочки, осіла на його щоках. Тоді прочинилися двері спальні, й Мокк побачив на клямці довгі пальці Софі. Він перестав розтирати по обличчю запашну рідину й швидким рухом схопився за клямку, щоб не дозволити дверям знову зачинитися. Софі навіть не пробувала з ним змагатися. Вона сіла перед масивним туалетним столиком з подвійним дзеркалом і нетерпляче почала розчісувати кістяним гребенем скуйовджене вранці волосся. Світлі пасма спадали навкіс їй на обличчя, затуляючи підбите око.
— Ти гадаєш, я щодня спатиму у своєму кабінеті? — запитав Мокк, підвищивши голос. — Що ти щодня просто зачинятимешся від мене в спальні?
Софі й не глянула на нього. Мокк опанував себе й кахикнув, знаючи, що таким чином надасть своєму голосові тембру, який його дружина так любила: м’якого, але рішучого, дружнього, але не сентиментального.
— Мені треба було на хвилинку вийти. У Смоложа була до мене важлива справа.
Йому здалося, що він помітив у її очах, під якими лягли ледь помітні тіні після недоспаної ночі, іскорку цікавості. Мокк підійшов до неї і ледь сперся долонями на її тендітні плечі, крихкість яких вже вкотре його вражала. Софі рвучко скинула його долоні, і Мокк відпустив її.
— Я знаю, знаю… Ти мені вибачила. Ти була така великодушна. Мені не слід було нікуди виходити. Ані на мить. Треба було кожну хвилину того вечора провести з тобою. А потім повинна була настати перша з ночей, коли відбудеться зачаття. Але я вийшов. Ненадовго. Така в мене робота.
У передпокої задзвонив телефон.
— От і зараз теж напевне дзвонять до мене. — Мокк злякано подивився в напівзаплющені очі дружини. — Якийсь виклик. Може, труп…
Софі почула, як віддаляються чоловікові кроки, а тоді його голос, що долинав з передпокою:
— Так, зрозумів, Ташен-штрасе, 23–24, квартира на четвертому поверсі.
Брязкіт слухавки, кроки, знову долоні на плечах, гладенько виголена, ледь волога щока біля її щоки.
— Поговоримо увечері, — прошепотів. — Зараз я їду, бо я там потрібен.
— Мені ти не потрібен. Їдь, — Софі довела, що вона все ще володіє даром мови. Підійшла до вікна й почала придивлятися до сніжинок, що кружляли в повітрі. У Мокка розболілася голова. Він повільно почав пригадувати, скільки він учора випив. Виходило, що небагато, як на таке важке похмілля, яке в нього починалося. Обличчя палало, у скронях розмірено постукували крихітні молоточки.
— Ти, шльондро, — він хотів, щоб це прозвучало якомога байдужіше. — Ти мене провокуєш? Що, знову захотіла по морді, га?
Софі й далі дивилася, як витанцьовують за вікном сніжинки.
