Бар «Когут» - Джон Гришем

— А чи не розглядалася в Каліфорнії подібна справа? — спитала Зола. — Коли студентка судилася зі своєю школою, через те, що не могла знайти роботу?

— Так, — відповів Марк, — було декілька таких позовів, але їх усі відхилили, крім ось того в Каліфорнії. Там дійшло до судового процесу й присяжні винесли рішення на користь юридичної школи.

— Я не відмовляюсь від ідеї вчинити позов, — сказав Горді.— Це найкращий спосіб викрити Реклі. Уявляєте, що буде після розкриття такої змови?

— Буде весело, але ж він не йолоп, — зауважив Марк. — Де в біса! Він володіє чотирма юридичними фірмами. Уяви, яку важку артилерію він здатен задіяти. Наступні п’ять років позивачі тонутимуть у паперах.

— Немов ти щось знаєш про позови,— пустив шпильку Горді.

— Усе знаю. Адже я здобуваю освіту у Фоґґі-Боттомі.

— Що й треба було довести.

Закінчивши безглуздо шпигати один одного, вони втупилися в підлогу. Зрештою Тодд промовив:

— Годі вже, Ґорді, ходімо на піцу.

— Я нікуди не піду, але вам, хлопці, вже час.

— Тоді й ми нікуди не підемо, — сказав Марк. — Залишимось тут.

— Нащо? Мені не потрібні няньки. Забирайтеся геть.

Тодд, який так і стояв, підійшов до дивана та подивився згори вниз на Ґорді.

— Поговорімо про тебе, Ґорді. Про тебе і твій стан. Ти не спиш, не їси, не миєшся, як уже на те пішло. Ти приймаєш ліки?

— Які ще ліки?

— Годі вже, Горді. Адже ми твої друзі, прийшли сюди підтримати тебе.

— Які ще ліки? — наполягав той.

— Облиш, Горді, — озвався Марк. — Ми знаємо, що з тобою коїться.

Горді повернувся до Золи й загарчав:

— Що ти їм наговорила?

Не встигла Зола відповісти, як втрутився Тодд:

— Нічого. Вона нам нічого не говорила, таж ми самі все бачимо, Горді. Ми твої найліпші друзі, а тобі потрібна допомога.

— Мені не потрібні ліки, — огризнувся Горді, потім скочив на ноги та пішов до спальні, мимохідь штурхонувши Тодда. Дійшовши, він заволав: «Геть звідси!» і хряпнув дверима. Друзі зітхнули й переглянулися. За мить двері відчинилися, Горді вийшов, схопив пляшку текіли, гаркнув: «Зникли! Хутко!» — і знову сховався в спальні.

Хвилину було тихо. Зола встала й підійшла до спальні. Приклавши вухо до дверей, прислухалася. Потім відійшла й сказала пошепки:

— Здається, він плаче.

— Оце так, — прошепотів Марк.

Минула ще одна хвилина.

— Ми не можемо залишити його самого, — тихо промовив Тодд.

— Нізащо, — відповів Марк. — Будемо пильнувати. Я перший черговий на дивані.

— Я залишаюсь, — сказала Зола.

Марк роззирнувся і допив своє пиво. Сказав притишеним голосом:

— Гаразд, ти на дивані, а я в кріслі. Тодде, підеш спати до Золи, зміниш мене за кілька годин.

— Гаразд, — кивнув Тодд. — Сподіваюсь, це допоможе.

Він відчинив холодильник, узяв ще пива й вийшов, Марк вимкнув світло та сів у обшарпане шкіряне крісло. Неподалік зіщулилася на дивані Зола. Він прошепотів:

— Це буде довга ніч.

— Краще помовч, — застерегла вона. — Стіни тонесенькі. Він може нас почути.

— Зрозуміло.

Цифровий годинник на мікрохвильовці випромінював синювате світло, яке наче посилювалося, поки очі призвичаювалися до темряви. На цьому тлі вирізнялися обриси обіднього столика, комп’ютера та принтера. Хоча вони ще не спали, у кімнаті було зовсім тихо. Із спальні — анітелень. Із вестибюля ледь чутно долинала музика. Через десять хвилин Марк дістав телефон і перевірив повідомлення та пошту. Нічого важливого. Наступні десять хвилин тяглися як година, а сидіти в кріслі ставало дедалі незручніше.

Марк втупився в стіну. Він не бачив світлини Гайндса Реклі в пітьмі, але мав таке відчуття, що той бундючно на нього позирає. Проте тієї миті Марк не переймався Реклі та його грандіозною змовою. Він непокоївся за Ґорді. Завтра на них чекає серйозне випробування — треба відвести друга до лікаря.

5

О ДРУГІЙ ГОДИНІ НОЧІ Тодд тихенько прослизнув у квартиру Ґорді й побачив, що Зола й Марк сплять. Він розбуркав Марка й прошепотів: «Моя черга». Марк піднявся, розім’яв затерплі суглоби та м’язи, перетнув коридор, зайшов до квартири Золи і впав там на диван.

Передсвітом Ґорді вибрався з ліжка, натягнув джинси, светр, шкарпетки та бавовняну куртку. Тримаючи в руці чоботи, він причаївся за дверима й прислухався. Він знав, що вони чатують у кімнаті, чекають на його наступний крок. Він трохи прочинив двері спальні й прислухався. Потім вийшов у кімнату, побачив їхні обриси на дивані та в кріслі, почув їхнє сопіння й тихенько підкрався до вхідних дверей. Посеред коридора він взувся і вийшов із будинку.

Зола прокинулася з першими променями сонця й сіла на дивані. Побачивши, що двері в спальню відчинені, вона скочила на ноги, увімкнула світло й зрозуміла, що Ґорді вдалося вислизнути.

— Його там нема! — гукнула вона Тоддові. — Він утік!

Тодд вибрався з крісла й пройшов повз неї у спальню — маленьку квадратну кімнату, заховатися в якій було неможливо. Він заглянув у шафу, подивився в туалеті й заволав:

— Чорт! Як так сталося?

— Він просто встав і пішов собі.

Вони недовірливо перезирнулися і побігли сповістити про це Марка.

Утрьох вони помчали вниз сходами та кинулися через вестибюль до задніх дверей. На стоянці, серед десятка машин, його маленької «мазди» не було. Зникла, як вони й побоювалися. Зола зателефонувала Ґорді. Звісно, він не відповів. Тоді вони повернулися, зачинили двері квартири, після чого пройшли три квартали до їдальні, де засіли за столиком, аби продумати план дій за чорною кавою.

— У цьому місті його так просто не знайти, — зауважив Марк.

— Особливо, якщо він не хоче бути знайденим,— докинув Тодд.

— Може, звернемось до поліції? — запропонувала Зола.

— І що ми їм скажемо? Наш друг зник і може завдати собі шкоди? Вони всі зараз заклопотані після ночі вбивств і зґвалтувань.

— А як щодо його батьків? — спитав Тодд. — Можливо, вони не в курсі, в якому він стані.

— Ні, — похитав головою Марк. — За таке Ґорді зненавидить нас довіку. Та й що вони можуть зробити? Вихопляться у велике місто та почнуть тут бігати й шукати?

—