Наказано вижити - Юліан Семенов

— Валяй, — сказав він. — Іди…

Штірліц хотів був підвестися, але зразу ж упав, не відчувши свого тіла; біль знову зник — запаморочлива дзвінка ватяність. Нудить.

Віллі засміявся. Знову вибухнув снаряд — тепер ще ближче. Будинок струсонуло. Віллі встав, похитуючись, набливився до Штірліца і вдарив його чоботом у криваве місиво обличчя:

— Вставай!

— Спасибі, — відповів Штірліц, тому що біль знову повернувся до нього. «Спасибі тобі, Віллі, зло породжує добро, це точно, я переконуюсь у цьому на собі, як не повірили. Одне слово — досвід. Ох ти, як же болить усе тіло, га?! Тільки обличчя в мене наче немає, немов гарячий компрес поклали; а чому так важко розплющувати очі? Може, лікар уколов у повіки, щоб я не міг більше бачити їхні обличчя? Все одно я їх запам'ятав на все життя… Почекай про все Життя… Не треба… Він би не колов мені повіки, вони просто випекли б мені очі сигаретами — нема нічого простішого… Отже, їм поки ще потрібні мої очі…»

…Він повільно став підніматися з підлоги, руки тремтіли, а він безперестану повторював собі рятівні слова — «Примусь себе!». Виплюнув кривавий шматок, прокашлявся й сказав своїм звичайним голосом, уже чуючи себе:

— Ходімо…

— Почекай, — відповів Віллі, виглянув у коридор і крикнув: — Хто ще не закінчив роботу, замовкніть! Я не сам!

Штірліц ішов, похитуючись, чіпляючись розпухлими пальцями за стіни, щоб не впасти. Біля дверей, оббитих червоною шкірою, він зупинився, знову виплюнув кривавий шмат — його втішало, коли він бачив, як кров розтікалась по акуратних білих шпалерах у блакитну трояндочку — нехай спробують відмити. Це ж ранить їхнє серце: така неохайність. Зараз, мабуть, ударить. І справді, Віллі ударив його по голові. Штірліц упав, упав у темну безпам'ять.

…Мюллер прийняв ще дві таблетки коли, які йому подарував Шелленберг, і не кваплячись почав переодягатись. Усе. Кінець. Жаль Ойгена. І Віллі жаль, а ще більше жаль Гешке, тямущий хлопець, але якщо дозволити їм піти — тоді вся гра виявиться блефом. Штірліц — людина особлива, він піддавок не прийме, та й у Москві сидять міцні люди, вони калькуватимуть товар. Їм просту «липу» не всучиш… Щоб завершити свою коронну партію перед тим, як втекти звідси під гуркіт російської канонади по стежці ОДЕССи, він може пожертвувати цими хлопцями, розумними й вірними йому, він просто мусить віддати їх на заклання — так розраховано його комбінацію… Навіть якщо в будинок влучить снаряд і Штірліца пристукне разом з ними, документам, які зібрано там, віритимуть. Вони ж шукатимуть Штірліца і знайдуть його — в крові, зі слідами тортур. І це буде як передсмертний лист вірної їм людини, вони з'їдять його дезінформацію, повірять йому, і він, Мюллер, саме він, зробить так, що в Москві проллється кров, багато крові, — ах як це важливо для його справи, коли ллється кров; кров виходить — сила виходить, сила виходить — пустеля настає…

…Мюллер зняв телефонну трубку, набрав номер, почув знайомий голос: на цій опорній точці ОДЕССи гаразд; тільки п'ятий абонент не відповів; мабуть, влучив снаряд. Шоста й сьома чекали. Все, порядок, де Борман?

…Наказ про висадження в повітря штолень в Альт Аусзеє, де зберігалися картини, ікони й скульптури, вивезені з усіх країн Європи, надіслав Геббельс. Про це Борман — в метушні останніх годин — не знав.

…Кальтенбруннер тяжко очухувався після нічного темного пияцтва. Боязко оглядаючись, немов ждав, що хтось от-от схопить його за руку, проштовхував у себе чарку коньяку — в першу ж мить, як тільки розплющував очі. Закурював гірку сигаретку «каро», найдешевшу (раніше він завжди цим бравував). А вже потім одягався, виходив у кімнату, де працювали секретарі. Зацьковано цікавився останніми новинами з Берліна, все ще — в глибині душі — сподіваючись на диво.

Саме тут, рано-вранці, йому й передали послання Геббельса.

— Де команда підривників Аусзеє? — спитав Кальтенбруннер і налив собі ще одну чарку коньяку. — З'єднайте мене з ними.

Секретар, який щойно приїхав разом з Кальтенбруннером з Берліна, тутешньої обстановки не знав і відповів, що має запитати номер, бо він якийсь особливий; їх же засекретили, вони живуть на конспіративній квартирі, здається, чи не за словацькими паспортами…

— Я з'єднаю вас, обергрупенфюрер, я в курсі справи, — сказав Хьотль. Він тепер не відходив від Кальтенбруннера ні на крок. — 3 вашого апарата. Ходімо. — І він розчинив двері в його кабінет.

Тут, коли вони залишилися самі, Хьотль — вкотре уже за останні дні — згадав Штірліца — його спокійне обличчя, мигдалевидні примружені очі, ледь поблажливу усмішку, його слова про те, як треба тиснути на Кальтенбруннера, щоб той не зробив непоправного, — і сказав:

— Обергрупенфюрер, ви не будете дзвонити підривникам.

Той підвів своє видовжене, коняче обличчя. Брови поповзли вгору, зробивши його маленький лоб зморшкуватим і в'ялим.

— Що?!

— Ви цього не зробите, — повторив Хьотль, — хоча б тому, що американський представник у Берні Аллен Даллес сів за стіл переговорів з обергрупенфюрером Карлом Вольфом лише після того, як той запевнив, що врятує картини галереї Уффіці. Я ладен зробити так, що Даллес дізнається про ваш мужній вчинок. Ви не послухали Геббельса, ви врятували для світу вічні культурні цінності — це посилить ваші позиції, особливо після зради Гіммлера, — під час майбутніх переговорів із західними союзниками… Якщо ви не зробите цього, то…

— То що?! Що?! Я зараз зроблю інше: я зараз накажу розстріляти вас…

— Ну що ж, наказуйте, — відповів Хьотль, намагаючись підігнати від себе постійне видіння: обличчя Штірліца, змучене, з чорними тінями під очима. — Тільки ви вб'єте свій останній шанс… Ніхто не зможе сказати американцям про Ваш благородний вчинок, крім мене…

— Як же ви скажете про це Даллесу? Чому ви думаєте, що він взагалі слухатиме вас?

— Слухатиме, — відповів Хьотль. — Він уже слухає мене. І я признався йому, що підтримую контакт з ним — за вашою санкцією… Це — на вашу користь… А врятування Альт Аусзеє ще більше зміцнить ваші позиції… Карл Вольф це зрозумів перший і зараз відпочиває на своїй віллі в Північній Італії під охороною американських солдатів…

— А що мені робити з телеграмою Геббельса? — розгублено спитав Кальтенбруннер. — Що ж я йому відповім?

— Ви думаєте, він ще жде вашої