Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко
— Дякую…
Перший мимо. Та варіантів ще багато.
— Добрий день. Я кореспондент газети «Презумпція» Богдан Лисиця.
— А я кореспондент «Нью-Йорк Таймс». Хай… Бу-га-га. А не пішов би ти? Кореспондент…
— Добрий день. Я кореспондент газети «Презумпція» Богдан…
— І що далі?
— Вам знайомий номер телефону 099-555-69-69?
— Немає мені чого робити, як відповідати на тупі дзвінки?
Знову мимо.
— Добрий день. Я кореспондент газети «Презумпція» Богдан Лисиця.
— Добрий день. Вас вітає клінінгова компанія «Основний інстинкт». Чим можемо допомогти?
— Вам знайомий номер телефону 099-555-69-69?
— Вибачте. На такі питання я не відповідаю…
— Добрий день. Я…
— Добрий день. Ви подзвонили на автовідповідач…
— Добрий день. Я кореспондент газети «Презумпція» Богдан Лисиця.
— Добрий день. Доставка піци. Чого бажаєте?
— Вибачте, я помилився… хоча. А вам не робили замовлення з телефону 099-555-69-69?
— Може, й робили. Нам, узагалі, багато замовляють. Але я всіх номерів не пам’ятаю. Це треба піднімати електронні копії замовлень. Ні, цим у нас займатися ніхто не буде…
— Дякую.
Напроти цього номера намалював зірочку. З ментами тут можна буде пошукати. Уже тепліше…
— Добрий день. Я кореспондент газети «Презумпція» Богдан Лисиця. Вам знайомий номер телефону 099-555-69-69?
— Не знайомий.
— А на ваш номер із нього дзвонили.
— Ну то й що?
— Нічого. Вибачте.
Суцільні промахи. Але з чотирьох сторінок обов'язково щось та випливе.
— Добрий день. Я кореспондент газети «Презумпція» Богдан Лисиця. Вам знайомий номер телефону 099-555-69-69?
— Може й знайомий. А чому я мушу відповідати?
— Не мусите.
— Тоді бувайте.
Знову мимо. Але: цілеспрямоване перелопачування порожньої породи неодмінно приводить до самородків.
Набрав наступного. Натиснув виклик. І тут:… Нічого ж собі! Безіменний номер одержав ім'я… в Богдановому телефоні! Фантастика. На дисплеї з'явилося «Морозюк». Світлана Морозюк — староста групи магістрів. Виходить, з номера незнайомого абонента, що активно спілкувався з Оксаною Мірошник, дзвонили також і на номер Лисициної студентки. І не вір після цього, що світ тісний!
— Алло, Богдане Івановичу? — почув знайомий голос. — Моє шанування.
— Добридень, Світланко, — видав бальзамовим голоском, — як відпочивається?
— Нормально.
— Ви зараз де?
— В Судаку.
— Як водичка?
— Супер. А ви щось хотіли?
— Є одне питання.
— З радістю відповім.
Щодо радості засумнівався, але все-таки поставив:
— Терміново треба дізнатися, кому належить телефонний номер 099-555-69-69. Одразу попереджаю: те, що з нього вам дзвонили, я знаю. Це — факт незаперечний. Краще відповісти чесно.
Дівчина зам’ялася. Відчув її внутрішнє метушіння.
— Не чую радості, — підколов, хоча й розумів, що може нашкодити. Але дуже захотілося. Не втримався.
— Ну, гаразд. Ви у нас товариш просунутий. Модний. Близький до студента. Вам скажу. Тільки ж ви — нікому. Бо мені капець.
— Слово.
— Навесні, у квітні, ми відзначали день народження Вероніки Руденко, подруги моєї. Вона на «іспанській мові» навчається. От ми з дівчатами й вигадали незвичний подарунок…
Знову внутрішня метушня.
— І що ж за подарунок?
— Ну… найняли квартиру, замовили стрипти…зера…
«Нормальненькі дівочі розваги, — оцінив почуте. — По-дорослому».
— І?
— …Його псевдонім Вольф. Виступав в образі вовка, а Вероніку нарядили Червоною Шапочкою. Він усе з собою привіз. Ох, як же він біля неї викручувався! Кльовий чувак. Замовляли не через контору а прямо. Обійшлося дешевше.
— А звідки у вас його номер?
— Діана Франчук дала. Раніше тусувалися разом. Вона в Могилянці навчається.
— А вона звідки знає?
— Казала, що познайомилася десь. У нічному клубі, чи щось таке.
— А можна її номер?
— Можна, але вона зараз у
