Тридцять дев’ять сходин - Джон Бакен
Далеко на півдні в небеса видирався самотній аероплан. Я відразу зрозумів — та ще й так, немов хтось офіційно повідомив мене про це, — що цей аероплан розшукує мене, і належить він аж ніяк не поліції. Протягом години або двох я спостерігав за ним зі свого вересового укриття. Аероплан пролетів над вершинами пагорбів і став описувати кола над долиною, якою я зовсім недавно пробирався до пагорба. Потім, немов розчарувавшись, він знову набрав висоту і полетів назад на південь.
Мені не сподобалося це повітряне шпигунство, і я почав розчаровуватися у місцевості, яку вважав надійним притулком. Ці вересові пагорби виявилися поганим укриттям, якщо вороги могли вистежувати мене з неба; я терміново потребував іншого пристанища. Я вже з більшою прихильністю поглядав на пейзаж по той бік хребта — там зеленіли гаї і подекуди виднілися кам’яні будинки.
Близько шостої вечора я покинув пустку і вийшов до дороги, що тягнулася вздовж вузької річкової долини. У міру мого просування поля змінилися луками, полонина перетворилася на плато, і незабаром я досяг перевалу, де в сутінках димів комином самотній будинок. Дорога йшла через міст. Там, спираючись на парапет, стояв юнак.
Він палив довгу глиняну люльку і дивився на воду крізь лінзи окулярів. У лівій руці хлопець тримав невелику книгу, закладену пальцем на щойно прочитаному місці. Я чув, як він повільно повторив:
…Так перетинав Болота, гори і пустелі Ґриф,
Невтомний переслідник Арімаспів.[24]
Зачувши під кам’яною аркою мосту відлуння моїх кроків, юнак здригнувся і обернувся. Я побачив приємне засмагле обличчя, майже хлоп’яче.
— Вітаю вас, — серйозно сказав він. — Чудовий вечір для подорожі.
З будинку долинув запах торф’яного диму, змішаний з ароматом печені.
— Це заїжджий двір? — запитав я.
— До ваших послуг, — чемно відповів він. — Я його хазяїн, сер, і сподіваюся, що ви залишитеся на ніч, бо, правду сказати, я цілий тиждень не мав доброго співрозмовника.
Я сів на парапет мосту і заходився набивати люльку. Здається, цей юнак міг стати моїм першим союзником.
— Такий молодий і вже трактирник, — сказав я.
— Мій батько помер рік тому і залишив мені свою справу. Я живу тут із бабусею. Це жахливо нудна робота, і якби на те моя воля, я вибрав би зовсім інше заняття.
— Яке саме?
Він зніяковіло почервонів.
— Я хочу писати книжки, — сказав він.
— Якого ж іще шансу ви чекаєте? — вигукнув я. — А я завжди думав, що з хазяїна заїжджого двору має вийти найкращий оповідач на світі!
— Тільки не зараз, — із жаром заперечив він. — Може, у старі часи, коли дорогами роз’їжджали паломники, автори балад, розбійники і поштові диліжанси. Але не в наші дні. Сюди давно ніхто не приїжджає, крім авто, битком набитих огрядними пані, які зупиняються пообідати, одного-двох рибалок навесні і кількох мисливців у серпні. Із цього не викроїти матеріалу для книги. Я хочу бачити життя, подорожувати світом і писати книжки, як Кіплінг і Конрад. Але поки я тільки те й спромігся, що надрукувати кілька віршів у «Чемберс Джорнал».[25]
Я подивився на заїжджий двір у золотавих променях заходу на тлі бурих пагорбів.
— Я побачив світ, і скажу вам, що не став би зневажати такий притулок. По-вашому, пригоди можна знайти тільки у тропіках або в загоні повстанців-гарібальдійців? Що як зараз, у цей самий момент, ви стоїте просто поруч із ними?
— Кіплінг теж так говорив, — сказав він, світліючи поглядом, і процитував кілька строф про «романтику в дев’ять п’ятнадцять».[26]
— Так ось вам, молодий чоловіче, правдива оповідь, — відповів я. — За місяць ви зможете перетворити її на роман.
Сидячи на мосту в теплих травневих сутінках, я повідав юнаку чудову історію. У ній, в основних рисах, усе було правдою, хоч я і замінив деякі несуттєві деталі. Я повідомив йому, що я власник рудника з Кімберлі,[27] який потрапив у серйозну халепу через незаконну скупку алмазів і попутно викрив банду лиходіїв. Лиходії переслідували мене через океан, убили мого кращого друга і тепер женуться за мною по п’ятах.
Я був надзвичайно красномовним — хоча й не мені, звісна річ, про це судити. Я жваво зобразив політ через Калахарі до Німецької Африки, тріск пострілів, дні, повні палючої спеки, і прекрасні оксамитові ночі. Я описав замах на моє життя під час поїздки додому і присмачив жахливими подробицями розповідь про вбивство на Портленд-Плейс.
— Ви шукаєте пригод, — вигукнув я, — так ось же вони, прямо тут! За мною женуться негідники, за негідниками — поліція. І я маю намір виграти цю гонку.
— Клянусь Богом! — прошепотів він, схвильовано дихаючи. — Це чистий Райдер Хаггард пополам із Конан Дойлом!
— Отже, ви мені повірили, — вдячно констатував я.
— Ще б пак, — відповів він, простягаючи мені руку. — Я вірю всьому незвичайному. Єдине, чому не варто вірити, це рядове.
Він був зовсім юний, але, як на мене, непогано розбирався в житті.
— Гадаю, зараз вони збилися зі сліду, але мені все одно потрібно залягти на дно на кілька днів. Ви дозволите мені поселитися у вас?
Він схопив мене за лікоть і енергійно потягнув до будинку.
— Тут ви сховається надійніше, ніж кріт у норі. Я простежу, щоб ніхто не проговорився. А ви розповісте мені ще про ваші пригоди?
Уже під навісом біля входу, я почув віддалений рокіт авіаційного мотора. На тлі сутінкових західних небес знову з’явився силует усе того ж моноплана.
Юний трактирник надав мені кімнату в задній частині будинку з відмінним видом на плато і віддав у моє повне розпорядження свій кабінет, завалений дешевими виданнями його улюблених авторів. Я так і не побачив його бабусю — мабуть, вона була прикута до ліжка. Старенька служниця на ім’я Маргіт принесла мені вечерю; сам хазяїн заїжджого двору весь час крутився поруч, не відходячи ні на крок. Мені хотілося побути на самоті, і я придумав йому заняття. У нього був велосипед із моторчиком, і наступного ранку я відправив його за свіжою газетою, яка зазвичай діставалася в ці краї з вечірньою поштою. Я звелів дивитися обома і запам’ятовувати все, що здасться підозрілим, звертаючи особливу увагу на авто і аероплани.
Після цього я впритул зайнявся записником Скаддера.
Мій
