Тридцять дев’ять сходин - Джон Бакен
На черзі був наступний крок. Паддок завжди з’являвся рівно о пів на восьму і відчиняв двері своїм ключем. Але близько шести сорока, як я знав з колишнього досвіду, з’являвся молочник, трясучи бідонами, і залишав пляшку з молоком у мене на порозі. Іноді я зустрічав цього молочника, виходячи з дому на ранкову прогулянку. Це був молодий чоловік приблизно мого зросту з рідкими вусиками, який завше тягав на собі білий формений халат. Ось на цього юнака я й поставив усе, що в мене було — включно з власним життям.
Я увійшов до темної курильні, куди крізь замкнені віконниці якраз почали проникати перші ранкові промені. Там я нашвидку проковтнув порцію віскі із содовою і кілька галет, що завалялися в буфеті. На годиннику було за кілька хвилин шоста. Потім я поклав у кишеню люльку і наповнив кисет тютюном з великої бляшанки, що стояла на столику біля каміна.
Але щойно я запустив руку в тютюн, мої пальці намацали щось тверде, і я витягнув на світ божий чорний записник Скаддера!
Це здалося мені добрим знаком. Я підняв скатертину, що вкривала тіло, і здивувався виразу спокійної гідності на мертвому обличчі.
— Прощавай, друже, — сказав я. — Я постараюся зробити для тебе все, що зможу. Побажай мені щастя, де б ти не був тепер.
Після цього я заходився крокувати туди-сюди по передпокою, очікуючи на молочника. Це було гірше за все: мені нестерпно хотілося якомога скоріше забратися з проклятої квартири. Годинник показав шосту тридцять, потім шосту сорок, але молочник усе не йшов. З усіх днів, рівною мірою придатних для того, щоб запізнитися, цей бовдур чомусь вибрав сьогоднішній.
О шостій сорок шість на сходовій площадці почувся гуркіт бідонів. Я відчинив парадні двері й побачив просто перед собою мого молодця: він якраз наповнював мою пляшку, насвистуючи крізь зуби. Побачивши мене, молочник злегка здригнувся від несподіванки.
— Прошу вас, зайдіть на хвилину, — сказав я. — Я хочу з вами про дещо поговорити.
Я завів його до вітальні.
— Гадаю, ви, як і я, трохи гравець, — сказав я, — і хочу попросити вас про невелику послугу. Позичте мені ваші кашкет і халат на найближчі десять хвилин, і я дам вам цей соверен.
При вигляді золота його очі широко розкрилися, а рот розтягнувся в посмішці до вух.
— Шо за гра? — запитав він.
— Парі,— відповів я. — Немає часу пояснювати, але щоб його виграти, наступні десять хвилин я мушу стати молочником. Усе, що від вас вимагається, — побути тут, поки я не повернуся. Ви злегка запізнитеся, але скаржитися ніхто не стане, а монета буде ваша.
— Згода! — радісно вигукнув він. — Я не з тих, хто псує гру. Хапайте дрантя, хазяїне!
Я натягнув його синій кашкет і білий халат, підхопив бідони, зачинив двері і, насвистуючи, спустився вниз. Портьє внизу велів мені заткнутися — схоже, моє маскування виявилося досить удалим.
Спочатку я подумав, що на вулиці нікого немає. Потім я помітив поліцейського, що маячив за сто ярдів від мене, і самотнього зіваку, який неспішно прогулювався на протилежному боці. Щось змусило мене підвести очі та поглянути на будинок навпроти: там, у вікні другого поверху, я помітив чиєсь обличчя. Проходячи під вікном, зівака подивився вгору, і мені здалося, що він обмінявся з людиною у вікні умовним знаком.
Я перетнув вулицю, весело посвистуючи і наслідуючи розв’язну ходу молочника, потім увійшов у перший-ліпший провулок, що огинає будівельний майданчик. У провулку було безлюдно, і я спустив бідони в щілину між дошками огорожі будівельного майданчика, а слідом відправив кашкет і халат. Не встиг я натягнути полотняну кепку, як із-за рогу з’явився листоноша. Я побажав йому доброго ранку; він відповів мені тим же. Цієї миті годинник на церкві в сусідньому кварталі пробив сьому.
Не можна було гаяти ні секунди. Діставшись Юстон-Роуд,[18] я помчав щодуху. Годинник на вокзалі показував п’ять хвилин по сьомій. Купувати квиток не було часу — не кажучи вже про те, що я так і не вирішив, куди саме їду. Носильник повідомив мені номер платформи; вибігши на неї, я виявив, що потяг уже рушив. Двоє перонних контролерів перегородили мені шлях, але я ухилився від них і скочив на підніжку останнього вагона.
Три хвилини по тому, коли ми з гуркотом проносилися через північний тунель, мене вже допитував роздратований провідник. Він виписав мені квиток до Ньютон-Стюарта[19] — першого-ліпшого міста, яке спало мені на думку, — і випровадив із купе першого класу, де я встиг улаштуватися, у вагон для курців третього класу, де моїми сусідами виявилися моряк і огрядна пані з малюком на руках. Провідник пішов, невдоволено буркочучи під ніс, а я витер піт з чола і, старанно напираючи на шотландську вимову, повідомив своїх супутників, що ловити потяги — ще та морока. Я вже увійшов у свою роль.
— Ну й нахабний тип цей провідник, а! — обурилася пані.— 3 такими тілько й можна по-нашому. Причепивсь до дитя, чом без квитка, а їй тілько в серпні рік. А ще забороняв, щоб цей жельтмен плювавсь!..
Моряк похмуро кивнув, і я почав нове життя в атмосфері непокори владі. А заразом нагадав собі, що за якийсь тиждень перед тим уважав цей світ нудним.
Подорож на північ проходила в чарівній обстановці. Стояла чудова травнева погода, біля кожної огорожі цвів глід, і я врешті-решт запитав себе: чому, ще будучи вільною людиною, я стирчав у Лондоні й жодного разу не насолодився цими воістину райськими заміськими красотами? Я не ризикнув показатися у вагоні-ресторані, але в Лідсі придбав кошик із усякою їжею і розділив частування з товстухою. Крім того, я купив ранкові газети з новинами про дебютантів майбутнього дербі і початок крикетного сезону, а також із дописом на кілька абзаців, який сповіщав про те, що балканський конфлікт остаточно вщухає і британська ескадра повертається в Кіль.
Покінчивши з газетами, я дістав чорний записник Скаддера і заходився його вивчати. Майже весь він був заповнений короткими записами, які в основному складалися з цифр. Лише де-не-де зустрічалися імена або географічні назви, написані друкованими літерами. Так, мені весь час потрапляли на очі слова «Хофгаард», «Люневіль», «Авокадо». Особливо часто траплялося слово «Павія».
Глава 3
Начитаний трактирник
Тепер я остаточно