Тридцять дев’ять сходин - Джон Бакен
Навіть сам не знаю чому. Те, що я там виявив, просто не могло бути брехнею, і навіть перша історія Скаддера деякою мірою виявилася правдою — якщо не за суттю, то за духом. П’ятнадцяте червня має стати фатальним днем, днем події куди важливішої, ніж річниця вбивства якогось там італійця.[29] Ставки у цій грі були такі високі, що я й не подумав звинуватити Скаддера у бажанні залишити мене за бортом і зірвати куш, діючи сам один. А саме в цьому, як я остаточно переконався, і полягав його намір. Уже в те, що він мені розповів, було досить важко повірити, але правда виявилася настільки неймовірною, що він — людина, яка першою її виявила — побажав володіти нею один, ні з ким не ділячись. Я не звинувачував його. Зрештою, він жив не стільки заради зиску, скільки заради ризику, і сповна заплатив за це.
Уся історія була викладена у вигляді нотаток — як ви розумієте, з прогалинами, які Скаддер збирався заповнити з пам’яті. Крім того, він фіксував джерела своїх відомостей, після чого учиняв з ними незвичайний трюк: привласнював їм числові значення і підводив арифметичний підсумок, що позначав достовірність кожного з фрагментів. Чотири імені, написані друкованими літерами, належали людям, які повідомили йому ті чи інші подробиці; серед них був якийсь Дюкрон, який отримав п’ять балів з п’яти можливих, і ще один, на прізвище Аммерсфоорт, який удостоївся лише трьох. По суті, у записнику не було нічого крім голих фактів, а також однієї дивної фрази в дужках, що повторювалася п’ять-шість разів — «тридцять дев’ять сходин». В останньому випадку, коли ця фраза була використана, вона мала такий вигляд: «Тридцять дев’ять сходин, я порахував їх, — приплив о 10:17 веч.». Про те, що все це означає, я не мав жодного уявлення.
Першим, що я усвідомив із прочитаного, було те, що питання про запобігання війни уже не стоїть. Війна стала невідворотною, як прихід Різдва: за словами Скаддера, це було вирішено ще в лютому 1912 року. Приводом до початку війни мав стати не хто інший, як Каролідес. Його вбивство було намічено на чотирнадцяте червня — дату, яка відстояла від цього травневого ранку на два тижні і чотири дні. Із записів Скаддера я також зрозумів, що вже ніщо на світі не зможе зупинити вбивць. Оповідки про епірську варту, готову здерти шкуру хоч із самого чорта, виявилися пустим блефом.
Крім того, я дізнався, що ця війна має стати для Британії цілковитою несподіванкою. Смерть Каролідеса призведе до хаосу на Балканах, у який відразу ж утрутиться Відень зі своїм ультиматумом. Росії це не сподобається; відбудеться обмін дипломатичними шпильками. Берлін спробує грати роль миротворця і лити масло на розбурхані хвилі, але раптом і сам знайде підхожий привід для сварки, скористається ним і вже через п’ять годин нападе на Британію. Такий був задум, і йому не можна було відмовити у витонченості. Медоточиві промови і зрадницький удар у темряві. Поки ми будемо базікати про добру волю і мирні наміри кайзера, наші узбережжя будуть таємно оточені мінними загородженнями, а підводні човни стануть на бойове чергування біля гаваней, вистежуючи наші лінкори.
Але все це залежало від найважливішої обставини — від події, наміченої на п’ятнадцяте червня. Я ніколи б до цього не додумався, якби одного разу у своїх мандрах не познайомився з одним французьким штаб-офіцером, який повертався із Західної Африки і розповів мені чимало цікавого. За його словами, попри всю ту нісенітницю, що проголошується з трибуни парламенту, альянс між Францією і Британією дійсно існує, і час від часу обидва генеральних штаби зустрічаються і планують спільні дії на випадок війни. Так от, у червні до Лондона мала приїхати велика птиця з Парижа, і метою її візиту було не що інше, як диспозиція британського флоту в разі мобілізації. Принаймні, так я зрозумів з його розповіді; у будь-якому разі, мова йшла про документ надзвичайної важливості і секретності.
Але п’ятнадцятого червня до Лондона збиралися прибути й інші гості — поки я міг тільки здогадуватися, хто вони такі. Скаддер обмежився тим, що назвав їх збірним ім’ям «Чорний Камінь». Вони представляли аж ніяк не союзників, а наших смертельних ворогів, і інформація, призначена для Франції, мала дістатися їм. А інформація ця, як ви розумієте, одним-двома тижнями пізніше мала обернутися корабельними гарматами і стрімкими торпедами, з бездоганною точністю націленими на англійські кораблі під покровом літньої ночі.
Ось який вигляд мала історія, яку мені вдалося розшифрувати в задній кімнаті сільського заїжджого двору, біля вікна з видом на капустяні грядки. І саме вона не давала мені спокою, поки я мчав у потужному туристичному автомобілі, перетинаючи одну гірську долину за одною.
Моїм першим бажанням було написати прем’єр-міністру, але, трохи поміркувавши, я зрозумів, що це не принесе ніякої користі. Хто повірить у такі вигадки? Я мусив надати якийсь знак, переконливий доказ — але про те, що це може бути, не мав жодного уявлення. До того ж я був змушений безупинно рухатися і змінювати укриття, щоб бути готовим діяти у призначений термін, а це було не так просто, враховуючи, що за мною полювала вся поліція Британських островів, а гончаки «Чорного Каменя» швидко й безшумно мчали по моєму сліду.
У своїй подорожі я не мав певної мети, але тримав курс за сонцем на схід, оскільки якби поїхав на північ, то опинився би в краю вугільних шахт і промислових міст. Незабаром пустища скінчилися, і я перетнув широку долину, укриту річковими наносами. Я проїхав кілька миль уздовж кам’яної стіни, що захищала старовинний парк, і нарешті у просвіті між стовбурами побачив великий замок. Повз проносилися села з будинками під солом’яними дахами, тихі струмки в низинах, сади з глодом і жовтим рокитником у пишному весняному цвіті. Усюди було так мирно і спокійно, що я насилу міг повірити в те, що хтось женеться за мною по п’ятах, аби відняти у мене життя, — не кажучи про те, що за якийсь місяць, якщо мені не посміхнеться фантастична удача, тисячі синів Англії
