Агент №13 - Андраш Беркеші
Коли Кара приїхав на віллу, Шалго все ще сидів у професора Таборі. Прийшовши туди, Кара відрекомендувався, потис руки професору та інженерові. Потім відрекомендував лейтенанта Фелмері й заявив, що слідство очолить він. Таборі почастував їх коньяком і чорною кавою. Полковник не відмовився. Помішуючи ложечкою каву, слухав розповідь професора про те, як той познайомився з Меннелом. Нічого нового в розповіді не виявилось.
— Чи мали ви якісь стосунки з фірмою «Ганза» до приїзду Меннела в Угорщину? — спитав Кара.
— Ні, — похитав головою Таборі. — Я навіть гадки не май, що в світі існує така фірма.
Фелмері закурив. Поза його увагою не пройшла гидлива гримаса, яку скорчив при останніх словах молодий інженер. Помітив і те, що під час розмови Казимир уважно стежить за полковником.
— Скажіть, пане професор, чи не кинулось вам у вічі, Що Віктор Меннел запропонував для продажу саме те обладнання, яке інститут потребував? — Кара допитливо глянув на Мате Таборі.
— Не звернув уваги. Але, бачите, зараз, коли ви говорите про це… І справді. Дивно… Хвилинку. — Він вийшов з кімнати. Видно було, що запитання полковника занепокоїло його.
— Приємно, коли вбивають когось саме на набережній Балатону, — з іронією проказав Казимир.
— Приємно? Кому? Чому? — здивувався Кара.
— Я мав на увазі, що в такому культурному середовищі вам легше буде працювати, ніж, скажімо, десь у пустелі чи у віддаленому селі. Тут у перервах між допитами можна і скупатися, а якщо схочете, то й порибалити. Може, і вбивці було тут легше. Заховався десь в очереті, покінчив із жертвою, а після вбивства мав де помитися.
— От бачите, а я до цього ніколи й не дійшов би, — глянув на нього Кара. — Та ви дещо помиляєтесь, пане інженер. Меннела вбито не на березі, а в човні.
— Чому саме в човні? Його могли вбити і на березі.
— Невже?
— Пристукнули, задушили, поклали у човен і попливли собі.
— Ви маєте на увазі, що вбивць було кілька? — спитав Кара.
— А чому б ні? — спокійно відказав Казимир. — Але припустимо, що вбивця був один. Убив на березі. Труп поклав у човен. Заплив далі від берега і там, у зручному місці, спихнув у воду.
— А по-вашому, як було здійснено вбивство? — Кара ковтнув кави. Фелмері стежив за дужими руками інженера.
— Про це я ще не думав, — відповів Казимир. — Цей німець мене не цікавив.
— Він вам не подобався?
— Я терпіти не міг цього самовдоволеного задаваки.
— Казимир не терпить конкуренції, — стиха вставив Шалго.
— На вашу думку, дядьку, я теж задавака?
— Не завжди. Але зараз…
Повернувся Таборі. Він був дуже схвильований.
— Ваша правда, — підійшов до полковника. — На це, звичайно, я мав звернути увагу. Гляньте-но, будь ласка. Не розумію! — Він поклав на стіл документи. Перед полковником лежали замовлення інституту, пропозиції французької, англійської та шведської фірм, а також умови, які передав Меннел. Не важко було встановити, що пропозиція фірми «Ганза» майже повністю повторювала прейскуранти інших іноземних фірм. — Цього не розумію.
— Чому не розумієте? Все ясно, — зауважив Шалго. — Фірма «Ганза» у Гамбурзі має геніальних співробітників, які на відстані відчувають, які саме прилади потрібні в Угорщині професорові Мате Таборі.
— Більш того, — зіронізував Фелмері, — вони точно знають і те, які ціни запропонували вам французи, англійці і шведи!
— Невже ти підозрюєш, що я продався Меннелу? — з обуренням звернувся Таборі до Шалго.
— Не хвилюйся, дядьку, — засміявся Казимир. — Хіба ти ще не вивчив діда Шалго? Він ловить тебе на гачок… Закинув принаду і чекає кльову.
— Саме так, — погодився Шалго. — В цьому і криється таємниця слідчого. Добра принада і безмежне терпіння.
— А принада непогана, — наполягав Казимир.
— Принада в мене дійсно чудова. І терпець мій, Казимире, не увірветься.
— Отже, тепер зрозуміло, що фірма «Ганза» до подробиць знала всі плани інституту, — констатував Кара. — Так само, як знала, які ціни запропонували конкуренти. А це в свою чергу свідчить про те, що ця фірма мала зв'язки з кимось із працівників інституту. Гадаю, це цілком логічно.
Казимир встав, підійшов до столу, налив собі трохи коньяку і випив.
— Це може бути логічним тільки в тому разі, якщо замовлення інституту не було відоме іншим, — заперечив Казимир, звертаючись до полковника. — На мою думку, про це не знав принаймні мільйон осіб. Всі працівники Зовнішторгу. Співробітники торговельних представництв у Лондоні, Стокгольмі та в Парижі. Але могло статися, що Меннел одержав потрібні інформації і від конкурентів. Наскільки мені відомо, великі фірми світу стежать за конкурентами і контролюють їхні дії.
— Хто вам про це казав? — спитав Кара.
— Ви!
— Я?
— Так, ви. На лекції в міністерстві зовнішньої торгівлі. Я відвідував там курси по підвищенню кваліфікації.
— Казимира призначено секретарем угорсько-радянської комісії з науково-технічних нитяні, у Москві, — пояснила Ліза. — Він пробуде там чотири роки. Через три тижні виїжджає.
— Ось на тих курсах ви, товаришу полковник, і читали ту лекцію. Отже, я лише процитував ваші слова.
Кара схвально відзначив подумки, що інженер мислить логічно. Правда, він передбачав, що інженер заговорить про це. І заговорив на цю тему, щоб примусити професора замислитися. Сам він був переконаний, що професор не виказував Меннелу таємниці інституту. Щоправда, доказів цьому по було, але він поклався на інтуїцію. Проте чого цей Казимир задирається з ним? Що це, звичайне юнацьке хизування? Можливо. Щоб
