Мене називають Червоний - Орхан Памук
Але подивився дуже лагідно, не криючись від гостя, обняв мене, посадив собі на коліна, щоправда, тут-таки й ізсадив.
— Поцілуй Карі ручку, — сказав він.
Я поцілував, і той уже зовсім не здавався страшним.
— Яке миле хлоп'я, — промовив Кара, цілуючи мене в щічки, — виросте мужнім, мов лев.
— Це Орхан. Йому шість років. У нас є ще старшенький, Шевкет, тому сім і він неабиякий упертюх.
— Я ходив на вулицю за Аксараєм. Тоді стояв мороз, і все довкола було вкрите снігом та льодом, але там нічого не змінилося.
— Змінюється все. Немає нічого вічного. Нічого, — сказав дідуньо й повернувся до мене: — А де твій брат?
— У майстра.
— A ти чому тут?
— Майстер назвав мене молодчиною і сказав, що можу йти.
— То ти прийшов сам? Старшому брату слід було тебе провести, — сказав дідусь і обернувся до Кари: — В мене є товариш-палітурник, і хлопчаки заходять до нього двічі на тиждень після шкільних занять з Корану.
— Ти, мабуть, як і дідуньо, любиш малювати? — запитав Кара.
Я мовчав.
— Ну гаразд, — звернувся до мене дідусь, — іди, ми ще побачимося сьогодні.
Там було так добре й від мангала йшло таке тепло, що мені зовсім не хотілося їх покидати. Я застиг, удихаючи випари фарби та клею. А ще запахло кавою.
— Малювати по-іншому — це значить дивитися на світ іншими очима. Через це й убили нещасного Заріфа. Його заставки були в старому стилі. Я не знаю напевне, чи він загинув, але те, що зник, — це очевидно. Зараз під керівництвом старшого майстра Османа художники розмальовують для падишаха «Сурнаме»[51]. Роботу виконують удома, а Осман сидить у центральній майстерні. Я хотів би, щоб ти спершу пішов туди й подивився на все сам. Боюся, вони перегризлись між собою й вбили Заріфа. Я маю на увазі малярів, яким дав псевдоніми Осман: Келебека, Зейтіна, Лейлека…[52] Кожного з них ти застанеш удома…
Щоб зійти сходами вниз, доводилось повернутися назад до передпокою, але з кімнати, де спала Хайріє, почувся шум, і я зайшов туди. Звуки линули не від Хайріє, а від мами. Я побачив, що вона наполовину залізла в стінну шафу. Помітивши мене, мати зніяковіла:
— Де ти був?
Та вона знала, де я був. У стінній шафі була шпарина, крізь яку видно майстерню. А якщо відкрити двері майстерні, то можна побачити й передпокій та кімнату, де спить дідуньо.
— У дідуся, — відповів я і запитав: — Мамо, що ти тут робиш?
— Хіба я тобі не заборонила ходити до нього, коли там гості? — закричала вона, але не голосно, щоб не почув Кара. Потім уже ласкавим голоском запитала: — Що вони там роблять?
— Вони не малюють. Сидять собі. Дідуньо щось розказує, а той слухає.
— А як він сидить?
Я відразу опустився на підлогу й заходився мавпувати Кару: насупивши брови, подивився серйозним поглядом на маму й захитав головою, наче в такт дідовим словам.
— Спустися вниз і негайно поклич сюди Хайріє, — наказала вона мені.
Сама ж присіла, поклала на дощечку для письма клаптик паперу й почала щось писати.
— Мамо, що ти пишеш?
— Чи ж я тобі не говорила мерщій покликати Хайріє?
Я почалапав на кухню. Прийшов мій старший брат. Хайріє поставила перед ним сахан, відсипавши в нього плову, що готувався для гостя.
— Ти — брехло, — випалив мій брат. — Чкурнув, залишив мене самого в майстра, а мені довелося й за тебе робити. Та так, що аж пальці побагровіли.
— Хайріє, тебе мама кличе.
— Ось я доїм і розберуся з тобою. Ти мені дорого заплатиш за неправду й лінощі.
Тільки-но Хайріє вийшла, брат, навіть не доївши плову, метнувся до мене. Я не встиг утекти. Він схопив мою руку й став її викручувати.
— Пусти! Шевкете, пусти! Боляче!
— Ти ще будеш тікати від роботи?!
— Ні, не буду.
— Поклянися!
— Клянуся.
— Заприсягни Кораном.
— Присягаю Кораном.
Проте він не дав мені спокою й поставив на коліна. Ох і дужий же був — однією рукою запихав собі до рота ложку плову, а другою й далі викручував мою руку.
— Знову цей деспот знущається над братом, — сказала Хайріє, накинувши на голову хустину й збираючись на вулицю. — Відчепись од нього!
— А ти не лізь, дочко раба, — випалив брат, не відпускаючи мене, — куди ти намилилася?
— Купити лимонів.
— Брехуха — у хаті повно лимонів!
Він попустив мою руку, і я, швидко вислизнувши, копнув його ногою й схопив для оборони свічника за ніжку. Але він притьмом вибив його з моїх рук і повалив мене додолу.
— Ах ви ж кара Аллахова на мою голову! — почувся голос мами. Вона ледь стримувала крик, щоб не почув гість. Як вона спустилася, покинувши передпокій і не потрапивши на очі Карі? Мати розборонила нас.
— Ви ж паршивці, срамота роду людського, — говорила вона.
— Орхан нині обдурив мене, — обізвався Шевкет. — Накивав п'ятами з майстерні, і я працював за двох.
— Замовкни! — сказала мама, давши йому ляпаса.
Хоч вона вдарила й несильно, та брат розплакався.
— Хочу до тата! — ревів він. — Коли повернеться, тато дістане з піхов свою червону шаблю, й ми хутко переїдемо з цього дому назад до дядька Хасана.
— Замовкни, — повторила мама. Вона вмить так розгнівалася, що схопила Шевкета за руку й поволокла в найтемнішу комірчину дому. Я посунув за ними. Матінка відчинила двері й глянула на мене:
— Обидва сидітимете тут.
— Але, мамо, я ні в чому не винен, — сказав я.
Проте ввійшов досередини, і вона замкнула двері. Тут не було щоб аж надто темно. Крізь віконниці проглядалися гранатові дерева, й проникало бліде сяйво. Однак я злякався й заскиглив:
— Мамо, випусти, я змерз.
— Не реви, боягузе, — гримнув Шевкет. — Зараз випустить.
— Ви що — збираєтеся бешкетувати, поки гість устане й піде? — сказала мама, звільняючи нас. — Гаразд, досить з вас. Сидіть на кухні біля вогню, доки Кара піде. Й щоб духу вашого не було нагорі.
— Ми нудьгуватимемо самі на кухні, — перебендювався Шевкет. — А куди пішла Хайріє?
— Це вже занадто: всюди ти пхаєш свого носа.
Зі стайні почулось іржання. Це іржав не дідусів кінь, а кінь Кари. В усіх нас відразу піднявся настрій, наче сьогодні свято або ми маємо їхати на ярмарок. Мама усміхнулася, ніби підбадьорюючи нас, і, ступивши два кроки вперед, відчинила двері, які вели до стайні.
— Тпру! — закричала вона туди.
Потім заштовхала нас на кухню, де пахло жиром та мишами.
— Пам'ятайте: ані кроку звідси, поки піде гість. І не
