Мене називають Червоний - Орхан Памук
Та я не була безтямно закохана в нього, як ота Ширін, і не подавала жодним чином виду, буцім щось таке сталося. А того літнього вечора сім'я освіжалася вишневим соком із льдом, доставленим із самого Улудагу[60]. Кара пішов додому. Я ж розповіла батькові про його освідчення в коханні. На той час Кара щойно закінчив медресе, викладав у бідних кварталах і стараннями мого батька намагався влаштуватися на службу до дуже впливового, високоповажного Наїма-паші. Батько переживав, чи потрапить той в оточення Наїма-паші, чи призначать його бодай секретарем, а Кара тим часом — вважав тато — замість старатися виконати найнеобхідніше задля своєї мети, витав десь у хмарах і переймався дурницями. Того вечора тато промовив до мами, навіть не обертаючись до неї: «Виявляється, твій злиденний небіж наклав оком на ласий шматок. Він таки кмітливіший, ніж ми думали».
Мені гірко згадувати, як учинив мій батько наступного дня, як я стала недосяжною для Кари, як він спершу перестав приходити до нас, опісля ж узагалі не з'являвся в нашому кварталі, однак я не хочу вам це все розповідати, а то ще незлюбите мене й тата. Повірте моєму слову: іншого виходу в нас не було. В таких випадках розумні люди зазвичай коротко відрубують «нареченому»: «Ми — не рівня». Вони чудово розуміють, що безнадійна любов є безнадійною, що той, хто ламає закони життя, обов'язково обпечеться. Пам'ятаю, як мама кілька разів просила: «Ви хоча б серце дитині не розбивайте». Дитиною вона називала свого двадцятичотирирічного небожа, тоді як я була вдвічі молодшою за нього. Батько, вважаючи любовне зізнання Кари нечуваним нахабством, цілком імовірно, зумисне не виконав прохання мами.
Кара покинув Стамбул, і якщо ми зовсім не змогли забути про нього, то принаймні повністю викинули його зі своїх сердець. Ми роками не отримували від нього жодних звісток, тому я потайки берегла його малюнок, як спогад про наше дитинство, нашу дружбу. А щоб тато чи чоловік не розгнівалися, знайшовши малюнок, я накапала на слова «Шекюре» й «Кара» батькового чорнила й старанно вивела ним квіточки. Все вийшло дуже природно. Нехай буде соромно тим серед вас, хто в думках лихословить про мене за те, що я з'явилася перед Карою у вікні, повернувши перед тим малюнок.
За дванадцять років я постала перед ним у червоних променях вечірнього сонця; він поїхав, а я, доки змерзла, заворожено дивилася туди, де він стояв, на садок, що наливався спершу ледь багряним, а далі помаранчевим кольором. Вітру не було. Хто-небудь з вулиці, навіть батько, могли застати мене біля відчиненого вікна, або й сам Кара, якби повернувся, та мене не обходило, що подумають.
Щотиждень я відвідую лазню з дочками Зівера-паші, аби посміятися, подуріти. Одна з них, Месруре, завжди весела, завжди радіє й ще з юності верзе всяку дивину. Якось мені сказала, що ніколи ніхто достеменно не знає, про що думає інший, а людина часом і сама гадки не має про те, що коїться в її голові. Я погоджуюся з нею: буває, говориш, здається, те, що думаєш, а, насправді, на умі — зовсім протилежне.
Мене охопив сум: як і мій чоловік, безслідно зник бідолаха Заріф-ефенді, один із тих малярів, що приходили до батька. Я не приховуватиму від вас, що стежила за ними. Заріф-ефенді був найогидніший і найубогіший духом.
Я зачинила віконниці, вийшла з кімнати й спустилася на кухню.
— Мамо, Шевкет не слухається тебе, — промовив Орхан, — тільки-но Кара вивів коня зі стайні, він утік із кухні й почав підглядати за ним у шпарину.
— Велике діло! — загорланив Шевкет, вертячи в руках товкачика, — мама теж підглядає крізь шпарину в шафі.
— Хайріє, — сказала я, — підсмажиш на вечір отим двом лобурам хліба з товченим мигдалем і цукром. Олії давай небагато.
Орхан аж підскочив од радості, а Шевкет не випустив ані пари з уст. Я пішла нагору, а вони з галасом полетіли за мною. Коли хлопчаки, весело штовхаючись, випереджали мене на сходах, я засміялася: «Тихше! Хай вам абищо!» — й легко штурхнула кожного поміж ніжні плечі.
Господи! Як чудово, коли ввечері біля тебе товчуться діти!
Тато присвятив вільний час книжці.
— Ваш гість уже пішов? — обізвалася я. — Сподіваюся, він вас не потривожив?
— Ні. Радше порадував. Він уважний до свого дядька, як і колись.
— Це добре.
— Проте обережний та обачний, — сказав батько у відповідь на мою реакцію, щоб принизити Кару й закрити цю тему.
Іншого разу, гостра на язик, я б не забарилася з відповіддю. Але мені досі чулося тупотіння білого коня Кари. Одна думка про цю людину обдавала моє тіло морозом.
Навіть не уявляю, як ми потім опинилися в кімнаті зі стінними шафами. Орхан кинувсь мені на шию, Шевкет теж притулився. Хлопчаки заходились борюкатися, та так, що ми всі гуртом повалились на софу. Вони тішили мене, як цуценята; я поцілувала їх у голівки і притисла до грудей, навіть пиптиками відчуваючи, яка моя малеча тяжкенька.
— Фу…у…у…у, — сказала я, — у вас брудне волосся. Завтра підете з Хайріє до лазні.
— Я більше не хочу ходити до лазні з Хайріє, — запротестував Шевкет.
— А ти вже в нас такий дорослий, — відповіла я.
— Мамо, а чого ти вдягла цю гарну фіолетову сорочку? — спитав Шевкет.
Я пішла в іншу кімнату й змінила фіолетову сорочку на полинялу зелену, яку ношу щодня. Перевдягаючись, змерзла, проте тіло було гарячим, мов жар, і в моїх жилах закипала кров. Після дурощів із дітьми на моїх щоках зостався лише слід від рум'ян, але і його я старанно розтерла долонями.
Знаєте, моя рідня, жінки в бані, всі, хто мене бачив, кажуть, що я більше схожа на шістнадцятирічну дівчинку, аніж на двадцятичотирічну перестиглу жінку з двома дітьми. Я хочу, щоб ви їм вірили. Зрозуміли? А то більше нічого не розповім.
Не цурайтеся моєї мови. Роками я розглядаю малюнки в татових книжках і вишукую там різних краль. Трапляються серед них жінки дивовижної вроди. Та в їхніх очах — збентеженість і сором, наче вони почуваються винними за власну зовнішність. Вони ніколи не дивляться на світ із піднятою головою, як чоловіки, воїни, падишахи з тих-таки ілюстрацій. Але в дешевих, нашвидкуруч створених книжках художники, буває, помиляються, і тоді погляди красунь не потуплені донизу, й навіть не звернені, скажімо, на якийсь келих або на коханого, а спрямовані прямісінько на