Мене називають Червоний - Орхан Памук
— Я маю для тебе роботу, схожу на ту, якою ти займався, виготовляючи книги з тебрізькими майстрами, — почав я. — Її замовник — стовп неба й землі Його Величність падишах. Про книгу ніхто не повинен знати. Тож володар, без зайвого розголосу, видав на неї певні гроші через свого скарбника. Я переговорив з усіма талановитими художниками з цеху падишаха й дав їм завдання: кому зображати пса, кому дерево, кому коней, кому прикрашати береги сторінок хмарками на обрії. Моє бажання — щоб малюнки відтворювали внутрішній світ падишаха в стилі венеційських малярів. Проте щоб це були не землі та наділи, як на деяких венеціанських ілюстраціях, а образи, які передають внутрішнє багатство володаря, його стани любові й боязні, притаманні смертним. На мініатюрах є й гроші, щоб принизити шайтана та смерть, перед котрими тремтимо від страху. Не знаю, які вже розійшлися плітки через це. Безсмертя дерев, замореність коней, шолудиві пси — символізують сутність падишаха. До справи я залучив художників, відомих тобі під псевдонімами Лейлек, Зайтін, Заріф та Келебек. Навіть у лихі зимові ночі, коли лютує мороз, хто-небудь із них приходив показати мені свої малюнки. Чому наші ілюстрації виходять такі довершені та як ми їх робимо — сказати тобі не можу. Й не тому, що не довіряю чи хочу приховати правду. А тому, що сам не знаю й до кінця не розумію того, на що вони відкривають нам очі. Однак я наперед бачу, якими вони мусять бути.
По чотирьох місяцях після відправленого до Тебріза листа я почув від цирульника з вулиці, де стояв мій колишній будинок, що Кара повернувся до Стамбула, й негайно запросив небожа до себе. Я відчував — моя розповідь передбачає вдертися в наше спільне життя як щастю, так і лихові, котрі пов'яжуть нас у майбутньому ще тіснішими узами.
— Кожен малюнок висвітлює якусь оповідь, — казав я. — Аби оздобити книжку, яку читаємо, художник відтворює її найкращі сторінки: перша зустріч закоханих, герой Рустем стинає хижу голову шайтана, доля сповіщає Рустема, що вбитий ним чужоземець — його власний син; Маджнун, котрий збожеволів од кохання, перебуває посеред темних диких хащів, в оточенні левів, тигрів, оленів, шакалів; Олександр Македонянин приходить перед війною до лісу, щоб дізнатися від птахів про своє майбутнє, й стоїть прибитий горем, побачивши, як орел роздер вальдшнепа… Наші втомлені від літер очі легко читають картинку. Якщо тобі важко уявити написане, побачити його в своїх фантазіях, на допомогу відразу приходить малюнок. Він — немов квітка, без якої рослина немислима. І ніхто ніколи не скаже, що малюнок можливий без оповіді до нього, вважав я.
— Так уважав, — говорив я, ніби каючись у своїх словах, — але малюнок таки можливий і сам по собі. Два роки тому я ще раз відвідав Венецію, як посол падишаха, й передивився там сотні картин, створених чи не всіма італійськими майстрами. Не знав, які сцени яких літературних творів вони відображають, але намагавсь зрозуміти, намагався дошукатися тексту, що ховався за ними. Якось мене вразила картина, на яку наткнувся в палаці. Мені запав у вічі її головний персонаж. Це неначе було моє власне зображення. Ні. Звичайно, то був якийсь ґяур, і він геть не такий, як я. Кругле обличчя, на якому взагалі не проступають кістки, а ще ота щелепа… Слава Богу, його риси анітрохи не нагадують моїх. Проте тоді моє серце тривожно забилося, бо здавалось, ніби розглядаю самого себе. «Це мій товариш, аристократ, як і я», — почув я від венеційського пана, котрий показував мені палац. Тамтешні малярі кладуть в основу полотна все те, що стосується їхнього життя. Ось через вікно на тій бездоганній картині видно сільський маєток біля цвинтаря. Тут-таки й ліс, що здається справжнім завдяки гармонії кольорів з тим же маєтком. На столі лежать годинник, книжки, карта, компас, шкатулки з золотими дукатами, інші безглузді предмети — все це ніби передає той час, життя, похмурий настрій автора. Поруч із тим чоловіком — його донька, красуня небаченої вроди. На них неначе падає тінь демона, шайтана. Багато чого я не можу осягнути в італійському живопису, але відчуваю… Який текст прикрашає і доповнює це полотно? Ніякий, воно саме є текстом, само себе доповнює й творить власну оповідь, зрозумів я.
— Та картина ніяк не виходила мені з голови. Я вийшов з палацу, повернувся до будинку, в якому мешкав, цілісіньку ніч думав про неї. Хотілося, щоб так хто-небудь зобразив і мене. Але ж ні, всі швидко мене забудуть! А в венеційському стилі треба малювати нашого падишаха. Власне, малювати володаря з речами, що йому належать, оточують й одночасно передають його сутність. Ось якою повинна бути наша книга — збагнув я.
— Венеційський пан був зображений так, що відразу ставало зрозуміло: він — реальна особа. Завдяки подібній картині в юрмиську, без особливих труднощів, можна знайти людину, яку ти ніколи не бачив. Італійські майстри винайшли спосіб і стиль живопису, коли передаються риси обличчя, чим насамперед і відрізняються од інших. Усе решта — зовнішні форми, вбрання — відходить на другий план. Це називається портретом. Завдяки йому твоє лице пам'ятатимуть завжди. Навіть якщо ти десь далеко, то достатньо одного погляду на таку картину, щоб відчути твою присутність поруч. Та нехай тебе ніколи не бачили, нехай ти давно помер, завдяки їй з тобою можна зіткнутися віч-на-віч.
Запала тиша. Вікно моєї майстерні виходило на вулицю, його нижню частину закривали наглухо забиті віконниці. Верхня ж частина вікна була завішена тканиною з намальованими на ній восковими свічками. Крізь неї знадвору проникало холодне моторошне сяйво.
— Один з моїх художників, як і інші, таємно приходив до мене розписувати книгу. Ми працювали до ранку. Його заставки були найкращі. Якось уночі бідолашний Заріф-ефенді вийшов з мого дому й ніколи більше не повернувся сюди. Боюся, що мого талановитого майстра вбили.
6. Я — Орхан
— Убили? — перепитав Кара.
Це був високий, вишуканий та трохи страшний Кара. Я ввійшов якраз тоді, коли дідусь сказав: «Убили». Потім він подивився на мене:
— А
