Янголи і демони - Ден Браун

Ленґдон розгубився ще більше. Мишеня-рятівник?

Чоловік показав на годинник з Міккі-маусом у Ленґдона на руці. У голові почало прояснюватись. Він пригадав, що ввімкнув будильник. Збентежено дивлячись на циферблат, він зауважив годину. 22:28.

Він різко сів.

І враз усе згадав.

За хвилину Ленґдон уже стояв біля головного вівтаря з брандмейстером і кількома пожежниками. Вони засипали його запитаннями, але він не слухав. У нього були свої запитання. У всьому тілі відчувався гострий біль, але він знав, що мусить діяти негайно.

До Ленґдона підійшов іще один пожежник.

— Я ще раз все оглянув, сер. Ми знайшли тільки тіла кардинала Ґідери і командира швейцарських гвардійців. Жінки немає.

— Grazie, — подякував Ленґдон, не знаючи, радіти чи жахатися. Він пам’ятав, що бачив Вітторію на підлозі непритомну. Тепер вона зникла. Єдине пояснення, яке спадало на думку, було невтішне. Убивця висловився по телефону чітко. Жінка з силою волі. Це мене збуджує. Можливо, я перший тебе до ранку знайду. І тоді...

Ленґдон розглянувся.

— Де швейцарські гвардійці?

— Не можемо до них додзвонитися. Усі лінії Ватикану заблоковано.

Ленґдон почувався розбитим і самотнім. Оліветті мертвий. Кардинал мертвий. Вітторія зникла. І півгодини його життя як не бувало.

Було чути, що під церквою вже юрмились репортери. Ленґдон підозрював, що кадри страшної смерті третього кардинала незабаром з’являться в ефірі, якщо ще не з’явились. Ленґдон надіявся, що камерарій уже давно приготувався до найгіршого й ужив відповідних заходів. Евакуюй клятий Ватикан! Досить бавитись! Ми програли!

Раптом Ленґдон усвідомив, що всі бажання, що керували ним досі, — прагнення врятувати Ватикан, визволити чотирьох кардиналів, побачити на власні очі братство, яке він досліджував багато років, — усе це враз утратило значення. Війну вони програли. Тепер він був одержимий тільки одним бажанням. Дуже простим. Палким і примітивним.

Знайти Вітторію.

Він несподівано відчув у душі порожнечу. Ленґдон неодноразово чув, що напружені ситуації іноді зближують людей більше, ніж десятиліття спільного життя. Тепер він у це повірив. Залишившись сам, без Вітторії, він відчув щось таке, чого не відчував уже багато років. Самотність. Біль додав йому сили.

Викинувши з голови все зайве, Ленґдон зосередився на головному. Він відчайдушно надіявся, що вбивця дбатиме насамперед про справу, а вже потім про задоволення. Бо інакше він запізниться. Ні, сказав він собі,у тебе ще є час. Убивця ще не завершив і своєї місії. Він мусить вигулькнути ще раз, перш ніж назавжди зникнути.

Останній олтар науки, думав Ленґдон. Убивці залишилось одне, останнє завдання. Земля. Повітря. Вогонь. Вода.

Він подивився на годинник. Півгодини. Ленґдон швидко пішов повз пожежників до «Екстазу святої Терези». Цього разу, дивлячись на вказівник Берніні, Ленґдон точно знав, що його цікавить.

Хай янголи у пошуку ведуть...

Просто над тілом святої на тлі золотого полум’я застиг янгол Берніні. В одній руці він стискав гострого вогненного списа. Ленґдон простежив очима за напрямком списа — у правий бік церкви. Погляд його натрапив на стіну. У тому місці, куди показував спис, не було нічого особливого. Проте Ленґдона це не збентежило: він бо ж знав, що янгол показує на щось, розташоване десь, посеред Рима, далеко за стінами храму.

— Який це напрямок? — рішуче запитав Ленґдон, звертаючись до брандмейстера.

— Напрямок? — Брандмейстер подивився в бік, куди показував Ленґдон, і збентежено відповів: — Не знаю... мабуть, західний.

— Які храми розташовані в цьому напрямку?

Брандмейстер іще більше збентежився.

— їх там десятки. А що?

Ленґдон спохмурнів. Ну звичайно. Я й сам мав би здогадатись.

— Мені потрібна карта міста. Якнайшвидше.

Брандмейстер попросив когось побігти по карту до пожежної машини. Ленґдон знову повернувся до статуї. Земля... Повітря... Вогонь... ВІТТОРІЯ.

Останній вказівник — Вода, казав він собі. Вода роботи Берніні. Установлена в якійсь із церков Рима. Голка в копиці сіна. Він гарячковито перебирав у пам’яті всі роботи Берніні, які знав. Мені потрібний пам’ятник Воді!

Раптом Ленґдон згадав скульптуру Берніні з назвою «Тритон» — грецький бог моря. Але він швидко збагнув, що вона розташована на майдані біля цієї самої церкви і до того ж зовсім не в тому напрямку, що потрібно. Він змушував себе думати. Яку фігуру міг би вирізьбити Берніні на честь води? «Нептун і Тритон»? Але ця статуя, на жаль, пребуває в музеї Вікторії й Альберта в Лондоні.

— Сеньйоре? — До нього біг пожежник із картою.

Ленґдон подякував йому і розклав карту на вівтарі. Він одразу зрозумів, що звернувся до тих людей, що треба, — такої детальної карти Рима він іще ніколи не бачив.

— Де ми?

Пожежник тицьнув у точку на карті.

— Поряд із п’яца Барберіні.

Аби краще зорієнтуватися, Ленґдон іще раз подивився на спис у руці янгола. Брандмейстер не помилився. Карта підтвердила, що спис і справді вказує на захід. Ленґдон провів пальцем на карті пряму від церкви Санта-Марія делла Вітторія на захід. Надія відразу почала згасати. Його палець раз по разу натрапляв на будівлю, позначену маленьким чорним хрестиком. Храми. Місто було просто всіяне ними. Нарешті церкви закінчились, і палець заїхав у передмістя Рима. Ленґдон зітхнув і відійшов на крок від карти. Прокляття.

Розглядаючи загальний план міста, Ленґдон затримав погляд на трьох храмах, де було вбито перших трьох кардиналів. Каплиця Кіджі... собор Святого Петра... тут...

Побачивши їх усі одночасно, він помітив у їхньому розташуванні щось несподіване. Раніше Ленґдон чомусь думав, що храми з вказівниками розкидані по Риму навмання, без жодної закономірності. Але, очевидно, це було не так. Три храми були розташовані приблизно на однаковій відстані один від одного й утворювали велетенський трикутник, що охоплював півміста. Ленґдон подивився ще раз. Так і є, йому це не здалося.

— Реппа, — раптом сказав він, не підводячи голови.

Хтось дав йому кулькову ручку.

Ленґдон обвів три храми колами. Серце забилося швидше. Він утретє перевірив своє припущення. Симетричний трикутник!

Спершу він подумав про велику державну печатку на однодоларовій банкноті — трикутник зі всевидющим оком усередині. Але це не мало сенсу. Адже він позначив лише три точки. А всього їх мало бути чотири.

То де ж, чорт забирай, Вода? Ленґдон знав: хоч би де він поставив четверту точку— трикутник буде зруйновано. Єдиним способом зберегти симетрію було розмістити четвертий вказівник всередині трикутника, у центрі. Він подивився на це місце на карті. Нічого. Але ця ідея не давала йому спокою. Чотири елементи науки вважалися рівними. Вода нічим не вирізнялась, а отже, не могла знаходитися в центрі.

Але інтуїція підказувала йому, що таке симетричне розташування не могло бути випадковим. Я ще не