Жартівники - Мирослав Сивицький
— Де я? Що зі мною?
— Все гаразд, мила моя… Все добре, дитино!
— Ой, хто ти? — вона інстинктивно прикрила долонями груди та, відчувши під руками полотно, здивовано подивилась на чоловічу сорочку.
— Не бійся! Тепер уже нічого не бійся.
Дівчина враз зашикала, з очей потекли сльози і ярком розлилося ридання.
— А Боже мій! — видихнув Нестор. — Ну перестань, маленька, не плач. Чуєш? Все уже гаразд. Ти в повній безпеці.
Та ці слова лише посилили ридання, вона стягнула з грудей сорочку й стала витирати сльози, що текли, мов два джерельця відкрилось.
— М-мій одяг де?
— Онде, висить на схилі. Ось, зажди, я зараз, — він видряпався прямовисним схилом до порослого мохом пенька, на якому, зачепившись за зламану гілку, теліпалась її одежина. Від неї неприємно тхнуло чимось давно забутим, однак Нестор не придав цьому значення. — А тепер давай помаленьку одягнемося. Ось так… Добре… Тебе як звати?
— Над-дя, — схлипнула.
— Ну ось ми й одяглись. Скажи, тобі ніщо не болить? Ні? Тоді ти герой! Головне, що кісточки усі цілі, а подряпини й синяки зійдуть, як сніг весною. Та все ж давай, спробуємо зараз устати, — він допоміг звестися на ноги.
— Ой! — ступнувши крок, скрикнула Надя і знову сіла.
— Що-о?
— Нога…
Лише тепер Нестор запримітив, що ліва нога почала набрякати в котику.
«Вивих, чи перелом?» — запитав сам у себе, став навколішки і почав обережно промацувати ушкоджене місце.
Дівчина, зціпивши зуби, перестала схлипувати й дивилась на його пальці, що переминали кісточки стопи.
— Так… Добре… Отуг також добре, — мурмотів собі під ніс, радий, що немає перелому лише вивих. — Ану, Надю, приляж на спину. Так… Розслабся… Прекрасно… Тут болить? Ні. А тут?
— Ой!
— Болить? Воно й повинно боліти. Так, маленька, так. Молодчина. Ще трішечки потерпи…
Він вправним і точним рухом шарпонув за ступню, відчув, як хряснув і став на місце суглоб. Дзвінке дівоче «йой-йой» жайвором злетіло угору й відлунило у лісі.
— От і все! Можеш сісти.
— Спасибі, — прошепотіла обезкровленими губами.
— Ти під щасливою зіркою народилась! Упасти з такої висоти, й відбутися лише вивихом ноги та подряпинами.
— Звідки я впала?
— Ти що, нічого не пам'ятаєш?
— Ні-і…
— Он звітам, — Нестор показав пальцем угору, де майже на десятиметровій висоті, виноградними лозинами звисали залишки коріння вирваного куща, з яким вона, мов з гальмівним парашутом, щасливо зсунулась униз на дно ущелини.
Дівчина з недовірою поглянула у височінь, і враз очі помутніли й смертельна білизна стала вибиватись на обличчя.
— Дитино, що ще з тобою? — з тривогою запитав Нестор.
— Зле мені… Голова паморочиться… Нудить…
— З чого б це?
— Від газу… Пшикнув на мене ненормальний «черемхою».
«Черемха»! Ось звідки отой неприємний і такий знайомий запах йшов від її одежини, — враз пригадав Нестор, навіть не подивувавшись звідки незнайомка знає назву цього паралітичного газу, і наказав:
— Ану роздягайся!
— Нащо? — усміхнулася понад силу.
— Подобаєшся ти мені дуже оголена.
— Невже? — спромоглася на більш веселіший жарт. На лице почала вибиватись рожевість, щезла білизна губ, навіть очі, й ті, начебто менше сльозились.
— Роздягайся швидше. Газ просочився у тканину, й тому тебе нудить.
Він розв'язав рюкзак, вийняв нову майку, котру купив у місті для себе.
— На ось, одягни, — подав дівчині, а сам відвернувся. Надійка одягнула майку, що з-за своєї новизни тісно, немов друга шкіра, прилипла до тіла, різко випинаючи усі дівоцькі зваби.
— Новий фасон сукні, — усміхнулась. Кризовий стан минав і у голосі прорізались бадьорі нотки, оживали сльозаві очі.
— Ну, що тобі вже краще. Еге ж? — окинув не хтивим оком гнучку постать. Дівчина справді була прекрасною у цьому дивному вбранні, на тлі зеленої оксамитки долинки, з дзюркотливим струмочком.
— Ти диво, ти досконалий витвір природи… Е-е, ти куди ото? Ану сядь мені зараз! — наказав дивові природи, що злегка накульгуючи намірилось кудись іти.
Вона слухняно сіла. Нестор вийняв з рюкзака, куплені для Софійки, бинти.
— Давай сюди ногу.
— Тебе як звати? — ожилим голосом запитала дівчина, коли Нестор, як цього навчила баба Софійка, туго перебинтував ногу.
— Нестор…
— Літописець?
— Сучасності… А от тепер устань, спробуй іти. Ще кілька кроків… Болить?
— Ані крапелиночки.
— Побалакай мені.
— Ну, трішечки…
— Добре. Через два-три дні зможеш навіть танцювати. А, між іншим, ноги в тебе гарні…
— У мене все класне, — перебила, не давши докінчити думки, — постава, колір очей, стегна, груди… Хіба ти цього не завважив? Це ж стандарт красуні: 90x60x90.
— Ти часом не професійна танцівниця?
— Ні, але моя майбутня професія зв'язана з мистецтвом.
— Досить, перестань вже ходити. На ось, тримай, — він подав їй рюкзак. — Натягай на себе.
Коли дівчина, нічогісінько не розуміючи, слухняно виконала його команду, він, повернувшись до неї спиною, присів і наказав.
— А тепер сідай мені на плечі!
— Несторе, та ти що! Я піду… Мені зовсім не боляче.
— Кому кажу сідай! Вона піде… А опісля що, до самої смерті кульгатимеш? Забирайся на спину й ні слова більше. Поки ногу не огляне одна людина, я не дам тобі на неї наступати…
— Хто ця людина?
— Незабаром побачиш. Знаменита цілителька. А зараз — марш на спину!
Коли Надійка, обнявши за шию, вмістилась на широких плечах, він побрів поздовж потічка до виходу з яру.
— Побиту небитий несе, — засміялась дівчина.
— Чого тішишся?
— Згадалася давня казочка про вовка та лисицю.
— Ти лисиця?
— Я — Козеріг.
Вийшли на освітлену галявину, де три чепурних берізки, мов три сестри, підбігли до самої води, й застигли, зачудовані власною вродою, віддзеркаленою у плесі.
Тут, на мілководді, здавалося, що у річці плине не вода, а темнувато-зеленава маса, що чимраз густішала у тіні протилежного стрімкого берега, вкритого мішаним лісом, у верховітті якого вже розливались перші барви надвечірньої зорі.
— Несторе, постій!
— Що таке?
— Поглянь-но туди, на середину річки. Бачиш?
— Що?
— Босоніжки пливуть… Мої босоніжки. Вилови їх…
Нестор усміхнувся. Він чомусь зовсім забув про те, що дівчина мусила би мати якесь взуття, і навіть ні разу про це не подумав. Ні тоді, коли вона бігла, ні тоді, коли одягав, ані тепер, коли звалив собі її на плечі. Він обережно, як найцінніший скарб, опустив дівчину на землю, а тоді роззувся і, закотивши штанки, побрів по мілководдю.
— Ти часом, їсти не хочеш? —
