Жартівники - Мирослав Сивицький
— Що тобі від мене треба? Хто ти?
— Зараз про все довідаєшся, — він зачинив двері, переплів на грудях руки й, перевалюючись з п'ят на пальці, запитав. — Скажи, тебе батьки застерігали не сідати в авто до незнайомих, не хизуватись у міні, не виставляти на показ інші дівоцькі зваби?
«Якийсь звихнений псих», — подумала Надійка, й, не озиваючись, глипала сторожко, мов загнане у кут звірятко.
— Ну, говори!
— Я і без батьків про це знаю.
— Тоді чого полізла до мене в машину?
— А з дурної голови. Звідки було знати, що під личинкою привабливого парубка маскується якийсь ненормальний. Псих, а, можливо, що й садист.
— Маєш! — він розплів руки. — Я тобі ще нічого не заподіяв, а ти вже обзиваєшся…
— Тоді ти янгол Божий.
— Не вгадала, — він знову, як у машині, нахабнувато-зверхньо засміявся. — Я бізнесмен.
— Полювання на невинних дівчат ти називаєш бізнесом?
— А ти що, й досі невинна?
— Уяви-но собі…
— Дивно, що в наш час трапляються ще такі реліквії… Однак не бійся, я на твою цноту не зазіхатиму. Я просто розберу тебе на запчастини.
— На що ти мене розбереш? — стенула плечима й це вийшло правдиво. — Які ще запчастини?
— Провінція! — видихнув Роман і сплеснув у долоні. — Ти що з неба звалилась? Хіба не чула, не знаєш, що зараз найходовіший товар, це людське серце, печінки, нирки, кров? Ось такий мій бізнес… Зараз з хвилю на хвилю під'їде бригада…
У роті знову сильно загірчило, нудотна хвиля підкотилася до горла, в очах помутніло, дівчина ступнула крок назад і заточилась на канапу….
6
Іллярій сів за кермо білої «Волги» з написом «Невідкладна допомога», викотився затіненою алейкою за ворота клініки й влився у густий потік авто, що широким руслом впадав у озеро міста, над яким, мов туман, висів рудуватий смоґ.
З першою жінкою у нього не було дітей. Одружившись вдруге, в сорок два роки, з молоденькою медсестрою, опинився на сьомому небі, коли Ада породила біленьке янголятко. Чи від надмірної радості, чи через вічні клопоти з розбудовою клініки, турботою про вчену кар’єру, Іллярій, як нині з жахом усвідомлює, допустився непоправної помилки, поклавши виховання сина на плечі вдвічі молодшої дружини.
Ада — сільська дівчина, що завдяки далекому родичеві, поступила й закінчила медичне училище, вийшла за нього — уже відомого професора — скоріше з меркантильного розрахунку аніж з любові. Однак, як це і досі ще притаманно більшій частині селянок, була йому вірною і всю нерозтрачену любов виливала на свого первістка, не обмежуючи в нічому.
Іллярій бачив, що хлопець росте лінивим, слабодухим, підлабузливим, і не раз казав собі, що не сьогодні-завтра візьметься за його виховання. Оте «сьогодні» затягнулось ось уже на двадцять літ…
Коли він уперше застав сина над новою витівкою, то ледь не позбувся дару мови. Правда, й до цього епізоду двічі зустрічав сина на заміській дачі у компанії вродливої, та чомусь завжди на смерть переляканої дівчини, й поставив собі за мету з’ясувати, що ж тут відбувається…
Раз, оголосивши за вечерею, що їде в одноденне відрядження, Іллярій у післяобідній порі, коли в Романа закінчувались пари, заховався на дачі в одній із кімнат, поряд з тимчасовим кабінетом, де вряди-годи надавав потерпілим допомогу, роблячи нескладні операції. Дочекавшись, коли Роман пройшов до кабінету з дівчиною, через деякий час переступив поріг й очманів. На канапі лежало знепритомніле дівча, поряд стояла накрита клейонкою кушетка, син стояв до дверей спиною і розкладав на низенькому столику хірургічні інструменти.
— Та-а-к, — протягнув Іллярій. Роман здригнувся і масивні нікельовані щипці з дзенькотом упали на піднос. Від різкого звуку дівча розплющило великі сльозаві очі й залупало ними, як сова на світлі.
— Ти-и? — зробив очі по яблуку Роман. — Ти у… у відрядженні.
— Візьмеш мене асистентом? — Іллярій уже опанував себе. — Що будемо оперувати? На що скаржишся, дитино?
Дівча не озивалось.
— По-твоєму, вже й пожартувати не можна! — стенув плечима син. — Ти тільки поглянь яка вона гарна у смертельному переляку…
— Гарна, гарна… Я знав… Я здогадувався… З цієї от миті я покладу цим дурощам край! Зрозумів? Для початку ти ж сьогодні поставиш машину в гараж, а ключі віддаси мені.
— Але тату…
— Не татай! Я надто довго панькався з тобою. Від нині моє слово для тебе закон! Лише вбивці бракувало на мою голову!
— Якого вбивці, що ти таке верзеш? Я ж тільки жартома полякати хотів.
— Від твоїх дебільних жартів і дорослий може врізати дуба!
Дівча, що злякано зиркало то на одного, то на другого й кліпало сльозавими очима, через силу звелося і сіло на канапі. Іллярій приглядівся: то було щось достоту досконале — пишногруде, широке в стегнах, з-під коротенького сарафанчика стриміли гарні, засмаглі до кавового полиску ноги.
«А має, сучий син, смак!» — щось на зразок гордощів прошмигнуло у професоровій голові.
— Тебе як звати? — запитав у спантеличеної дівчини, підсідаючи на канапу.
— С-соня, — шморгнула носом, як ото маленька тяжко скривджена дитина.
— Ти його знаєш?
— Нє-а… Він п-попросив показати, як п-проїхати на с-собачу виставку-у… — враз розридалась, на круглі щічки витекли два струмочки сліз, і вона тильними сторонами долонь розмазала їх по обличчі. — Я н-не хотіла… В-він так гарно просив…
— Ти де живеш?
— На С-східному…
— Він тобі нічого не заподіяв?
— Коли я побачила, що н-не туди їде, хотіла вистрибнути, а він чимось пшикнув і я лише т-тут отямилась…
— Тут він тобі нічого не зробив?
— Щ-ще н-ні… Приніс оте, — показала на стіл, де лежали хірургічні інструменти, -- й казав, що розбере на запчастини…
— Які ще запчастини?
— Вибере серце, п-печінки й п-продасть!
— І що далі?
— Я н-не пам'ятаю… Відкрила очі й п-побачила в-вас…
— Вважай, що ти під щасливою зіркою народилась, — зіронізував Роман. — Тепер доживеш до ста літ. І подякуй професору, а то вже завтра я рахував би бакси за продані твої нирки…
— Не слухай ти його. То — бовдур, експериментує над такими довірливим, як ти… Розвагу собі таку вигадав…
— Не експериментую, а виховую. Можна сказати за для подальшого їхнього життя стараюсь. Чи не так. Соню? Правда, ти вже більше ніколи-ніколи не сядеш у машину до незнайомого…
— Гаразд, вихователю. Забери інструменти й зготуй нам кави.
— Як самопочуття, дитино? — запитав професор, коли Роман вийшов, — голова не паморочитися, не млоїть?
— Ні. Тільки очі печуть…
— Зараз щось зарадимо… Зайди спочатку у ванну, вмий личко, причепурися. Тоді закропимо тобі очі, вип'ємо кави і я відвезу тебе додому. Гаразд?
— Умгу! — враз повеселішало дівча, звелось на ноги,
