Місто Боуган - Кевін Баррі

— Як ви, Меґґі? Й далі хлопцям голови морочите?

По обіді Логан ставав майже сентиментальним — і до нього дотягнулася гнилизна. До давніх знайомих він шепотів так, ніби сто років не бачилися.

Біля фармації Гендерсона:

— Що поробляєм, Денісе? Нема новин від твого дружка?

Біля м’яса-й-риби Мігана:

— Ну як, легеня дає вам попуску, місіс Нотт?

Біля «Стародавнього трикутника»:

— І коли шви знімати, Теренсе?

На ньому був допасований до фігури костюм ніжного, по-осінньому попелястого кольору, що вдало відтіняв трупно-бліду шкіру. А січете, як він ходе? Як король, точняк: так він і простував до кафе «Альядос».

Вулиця де Валери змією звивається від підніжжя Північних Висоток і аж до річки. Вона розділяє Манівці та Нове місто. Рента тут дешева, зайвих питань ніхто не ставить — дрібні бізнеси виникають умить і зникають так само швидко. Є тут знахорки. Є такі, що козиною кров’ю зцілюють подружні проблеми. Є темні печери музмагазинів, що спеціалізуються на прадавніх каліпсівських платівках на 78 обертів, — ми тут, у Боугані, вмієм покрутити стегнами, варто тільки почати. Є ворожки. Є шкуродери, що торгують наборами викруток. Із валіз на ослінчиках батогами тягнуться здешевлені нитки, стоять клітки з живою птицею, сувенірні крамниці виблискують кольорами на славу Тяткові Сусу. Були тут і травники, й овочівники, й більярдоми. Таким життям жила вулиця де Валери, й Логан Гартнетт мав на той час над нею владу.

Він підійшов до «Альядосу». Натовп обходив кафе широкою дугою, засвідчуючи належну повагу. Парадний вхід до «Альядосу» був із вулиці Дев, а задній — із Манівців. Стільки років минуло, а Гартнеттові Стиляги досі збиралися тут по обіді. Він, як завжди, звернув убік, щоб зайти із заднього ходу, — він був істота ритуалів і звичок. За низькими цинковими столиками розсілися його хлопці. Вони курили, і сьорбали кавуню з крихітних білих чашечок, і заїдали сезамом чи гарбузовим насінням із блюдець з тонкої дельфтської порцеляни, і зітхали, і знічев’я гортали журнали мод. «Альядос» уже давно не належав родині Маку, її батько помер, але лишив по собі відчуття туги за старою країною, присмак saudade[5].

Логан сів за свій звичайний столик під задньою стіною довгої, погано освітленої зали. Звідти було добре видно обидві пари дверей — він обережний. Куртку він повісив на гачок на стіні за спиною. На стіні висіли побляклі світлини стародавніх футбольних команд. Вони тут ще з тих давноминулих днів, коли Боуган, бувало, вигравав на всеірландських чемпіонатах. Дівчина — найпростіша, яку тільки зумів знайти, не хотів-бо, щоб хлопці відривалися від діла, — принесла йому кавуню і блюдце насіння. Він люб’язно посміхнувся на знак подяки. Відколи зайшов Логан, Стиляги притихли. Тож він до всіх них посміхнувся. Він слав посмішку по периметру кімнати — не посмішка, а шедевр священичого благословення. Тільки ніхто на це не купився, адже Логанова посмішка мінилася нюансами. Перш ніж вона завершила коло по кав’ярні, її послання — її новини — змінилися багато разів: тут трошки повернутися, тут трошки нахилитися, залежно від того, на кого впав погляд.

Ні в кого не залишилося жодних сумнівів щодо того, яке хто місце займає серед Гартнеттових Стиляг.

Логан дзенькнув нігтем по чашечці — й вона приємно задзвеніла. Многотерпеливо зітхнув. Оглянув нігті — давно час підновити манікюр. На його лиці з тонкими рисами проступила лише йому властива маска байдужості. Вона мовби підкреслювала його мученицьку відданість місту, його віру.

За звичаєм, прохатарі приходили в «Альядос» по обіді, й на високих табуретах коло бару покірно чекали на свою коротку аудієнцію з Логаном. Про початок аудієнції звістувало те, що Гартнетт трошечки зводив бліду брову. Сьогодні було тихо, на нього чекало лише кілька чоловіків. Логан дав першому знак, що можна підходити, — й по вимощеній плиткою підлозі до нього рушив м’ясник Джер Рід, худий, як хорт.

Не довіряв він, Логан, худому м’ясникові.

Рідові дозволили сісти за Логанів стіл. Він вмостився на краєчку стільця і зблизька виглядав так, наче втратив спокій. Логан обережно взяв його за руку й не відпустив долоні.

— У тебе клопоти, м’яснику?

— Та не жирую, містере Гартнетте.

— Бідолашний мій.

М’ясник підвів погляд, ніби таємниця його бід крилася у закіптюженій стелі «Альядосу».

— У мене, пане… ситуація.

— Це я знаю, Джере.

— А сталося, містере Г., отаке…

— Це я знаю, Джере.

Він і далі тримав м’ясника за руку й ніжно-преніжно погладжував, не відводячи погляду від очей бідолашного мудака.

— Це ж через твою дружину, Джере. Через Ейлін. Вона з Деккі Кантіллоном заприязнилася, правда ж?

Рід скривився, тамуючи сльози. Те, що про ситуацію знали всі на світі, лише посилювало його приниження.

— Із твоїм кузенком рідним, Джере?

Рід захаркотів глибокими рваними схлипами. Логан поклав руку на кістляві м’ясникові плечі. Зауважив, як ті сіпаються й опадають зі схлипами, і відзначив, що це відчуття йому подобається.

— То от яка в мене біда, пане!

— Бідна моя дитино Тятка Суса… Ох, Деккі, Деккі, Деккі… А Деккі… він на рибному базарі працює, так же?.. Ага… Не можна торговцям рибою довіряти, Джерарде. Я так завжди казав. І тобі скажу. Це все через те, що вони днями витріщаються у ті мертві лискучі очка. Як тут розумом не поїхати?

— Я тільки на минулому тижні довідався, пане Гартнетте… відтоді ні хвилі не спав.

— Та я й сам про це довідався хіба тижнів два тому, Джерарде.

Чоловіка прошив звіриний біль. А Логан посміхнувся, коли під його рукою худе тіло стрепенулося від шоку.

— Страшні і темні в мене думки, містере Гартнетте!

— Можу уявити, Джере. Він, мабуть, їй і так і сяк відлизує, от що я тобі скажу.

М’ясник розридався, вже не стримуючись.

— Ви так думаєте, містере Гартнетте?

— Як кішечка — блюдце від молока, я тобі скажу.

М’ясник підвівся і стиснув кістляві кулачки, але Логан ніжно всадив його назад.

— Темні в мене, курва, думки, пане! Претемні!

Логан опустив палець йому на губи й обережно дмухнув. Підніс губи до м’ясникового вуха.

— Джерарде, відклади ці думки заради мене, чуєш? Я все тобі залагоджу, Джере.

— Правда, містере Г.?

— Так, Джерарде. Я нагляну за рибником. А ти наглядай за зрадливою пиздою, раз уже з нею побрався.

Тьмяні лампи «Альядосу» освітлювали його бліду шкіру так, що під нею сірів скелет, кістяна машинерія Логана Гартнетта. Він підбадьорливо посміхнувся.