Цифрова Фортеця - Ден Браун

А Стретмор спускався далі.

«Угоду скасовано. Корпорація «Нуматех» ніколи не отримає незламного алгоритму, а АНБ ніколи не створить чорного ходу».

Стретмор довго планував здійснення своєї мрії: світового шифрувального стандарту з чорним ходом для АНБ. Йому дуже хотілося розповісти про свою мрію Сюзанні, разом із нею втілити цю мрію в життя, але він знав, що це неможливо. Навіть коли б смерть Енсея Танкадо дозволила врятувати тисячі людських життів у майбутньому, Сюзанна ніколи б не погодилася на вбивство — вона була пацифісткою.

«Я — теж пацифіст, — подумав Стретмор. — От тільки не можу дозволити собі розкіш поводитися, як пацифіст».

Командир ані на мить не сумнівався, кому доведеться ліквідовувати Танкадо. Танкадо перебував в Іспанії, а Іспанія означала — Гулогот. Цей сорокадворічний найманець-португалець був одним із найулюбленіших професіоналів Стретмора. Він уже багато років працював на АНБ. Народжений та зрослий у Лісабоні, Гулогот виконував замовлення для АНБ по всій Європі. І ніколи його вбивства не викликали підозри, що за ними стоїть Форт-Мід. Єдина вада полягала в тому, що Гулогот був глухий, і ця обставина унеможливлювала телефонний зв’язок із цим фахівцем. Нещодавно Стретмор домовився, щоб Гулогота оснастили найновішою цяцькою АНБ: комп’ютером типу «Монокль». Стретмор купив собі спеціальний пейджер і настроїв його на ту саму частоту. І відтоді все спілкування з Гулоготом стало не лише миттєвим та надзвичайно легким, а й повністю таємним. Його неможливо було вирахувати й перехопити.

Перше повідомлення, яке Стретмор послав Гулоготу, лишало мало місця для хибної інтерпретації: «Вбити Енсея Танкадо. Заволодіти перснем».

Стретмор ніколи не допитувався в Гулогота, як той виконував «замовлення», але сьогодні в нього таке бажання виникло. Так, це було хрестоматійне вбивство: Енсей Танкадо — мертвий, власті переконані, що стався серцевий напад. Хрестоматійне вбивство — за винятком однієї заковики: Гулогот невдало вибрав місце для ліквідації. І дійсно — те, що Танкадо помер у людному місці, створювало необхідну ілюзію правдоподібності. Та люди, на жаль, з’явилися там недоречно рано. Тому Гулоготу хутко довелося ховатися ще до того, як він встигнув обшукати тіло. А коли пил осів і гармидер ущух, то тіло Танкадо вже було в руках севільського слідчого.

Стретмор був сам не свій від люті. Гулогот уперше не зміг виконати завдання — вибрав несприятливий час та недоречне місце. Найголовнішим аспектом завдання було забрати перстень, але Стретмор знав, що послати глухого вбивцю до севільського моргу — то самогубство. Тому він почав міркувати над іншими варіантами. І такий варіант вимальовувався сам. Раптом Стретмор узрів для себе шанс перемогти відразу на двох фронтах — здійснити відразу дві мрії замість однієї. І о шостій тридцять того ранку він зателефонував Девіду Бекеру.

РОЗДІЛ 97

Фонтейн стрімголов влетів до зали засідань. Брінкергоф та Мідж бігли за ним слід у слід.

— Он — погляньте! — здавлено крикнула Мідж, панічно кивнувши на вікно.

Фонтейн визирнув у вікно й побачив купол шифрувального відділу, що світився миготливими вогнями. Очі його розширилися від жаху. Оце точно не входило в плани Стретмора.

Брінкергоф саркастично пирхнув:

— Схоже на дискотеку, чорт забирай.

Фонтейн вдивлявся в темряву й намагався збагнути, що відбувається. За ті кілька років, що «Транскод» був в експлуатації, такого жодного разу не траплялося. «Це перегрів, — подумав він. — Чому ж, дідька лисого йому в печінку, Стретмор не вимкнув комп’ютер?!» Минуло всього кілька секунд, а Фонтейн уже мав рішення.

Вхопивши зі стола телефон внутрішнього зв’язку, він набрав номер шифрувального відділу. Та телефон запищав так, наче зв’язок порушено.

Фонтейн роздратовано гепнув слухавку на апарат.

— От зараза! — А потім знову взяв слухавку й набрав номер стільникового телефону Стретмора. Цього разу на лінії почулися гудки.

П’ять гудків. Шість.

Брінкергоф і Мідж мовчки дивилися, як директор походжає туди-сюди на довжину телефонного кабелю, наче тигр на ціпку. Минула ціла хвилина — і Фонтейн аж позеленів від люті.

І знову гепнув слухавкою об телефон.

— Неймовірно! — заволав він. — Шифрувальний відділ ось-ось вибухне, а чортів Стретмор не відповідає на дзвінок!

РОЗДІЛ 98

Гулогот прожогом вискочив із кімнати кардинала Ґуерри на сліпуче ранкове сонце. Кілер прикрив очі й вилаявся — він опинився біля собору в маленькому внутрішньому дворику, огородженому високим кам’яним муром, який слугував ще й західним фасадом вежі Гіральда, та двома парканами з кованого заліза. Ворота були розчинені. За ними виднівся безлюдний майдан. Поодаль бовваніли стіни району Санта-Крус. Бекер ніяк не міг відбігти далеко за такий короткий час. Гулогот обернувся й почав обдивлятися дворик. «Він десь тут! Мусить бути тут!»

Цей дворик, Jardin de los Naranjos, був знаний у Севільї за двадцятьма квітучими апельсиновими деревами. Ці дерева стверджували славу Севільї як батьківщини англійського мармеладу. У вісімнадцятому сторіччі якийсь англійський торговець придбав у севільського собору три дюжини бушелів апельсинів, привіз їх до Лондона, але виявив, що ці плоди такі гіркі, що їх просто неможливо було їсти. Він спробував робити зі шкуринок джем, але йому довелося фунтами додавати до них цукор, щоб хоч до рота їх не гидко було взяти. Отак і з’явився апельсиновий мармелад.

Гулогот рушив крізь апельсиновий гайок, наставивши перед собою пістолет. Дерева були вже старі, і листя на них росло високо. До найнижчих гілок дотягнутися було неможливо, як неможливо було сховатися й за їх тонкими стовбурами. Гуло-гот швидко переконався, що дворик — порожній. І підвів догори голову. Перед ним височіла вежа Гіральда.

Вхід до Гвинтових сходів вежі огороджували мотузок і невеличка дерев’яна табличка. Мотузок висів непорушно. Гулогот зміряв очима вежу заввишки чотириста дев’ятнадцять футів — і відразу ж збагнув, що то абсурдна думка. Хіба ж Бекер такий дурний? Не може бути. Єдині сходи, звиваючись, вели до квадратної кам’яної камери з вузькими щілинами для огляду, і другого виходу звідти не було.

Девід Бекер здолав останні круті сходинки і, похитуючись від утоми, впав у маленьку кам’яну кабінку. Довкола — високі стіни й вузькі оглядові щілини. І жодного виходу.

Сьогодні вранці доля була до Бекера немилосердною. Коли він вискакував із собору у двір, його куртка зачепилася за двері. Тканина зупинила його на ходу, різко кинувши ліворуч, а потім тріснула. І дезорієнтований Бекер, мало не впавши, вилетів у двір під сліпуче