Чотири після півночі - Стівен Кінг

Почав тріпотіти рукав її зеленого блейзера «Американської гідності», і Браян побачив, як крізь тріщину в борті тягнеться назовні драглистим білим слизом її плоть. Немов «Елмерівський клей»[33].

«“Льонвуа”, пам’ятаєш?» — перепитала Енн, перед тим як її засмоктало в тріщину, і тепер Браян почув його знову — той звук, який поет Джеймс Дікі колись був назвав «посвистом велетенського звіра-всесвіту»[34]. Сновидіння почало мерхнути, а той звук тим часом невпинно гучнішав і одночасно ширшав. Щоб перетворитися не на посвист вітру, а на чийсь людський голос.

Очі Браяна враз розплющились. Якусь мить він залишався дезорієнтованим силою сновидіння, але тільки мить — він був фахівцем у високоризикованій, з великим рівнем відповідальності професії, в роботі, де одною з абсолютних передумов була швидкість реакції. Він летів рейсом № 29, не сьомим, не з Токіо у Лос-Анджелес, а з Лос-Анджелеса у Бостон, де вже була мертвою Енн — жертва не розгерметизації й витоку повітря, а пожежі в її кондомініумі на прибережній Атлантик-авеню. Але той звук так і залишався присутнім. Крик маленької дівчинки, її пронизливий плач.

5

— Хто-небудь може заговорити до мене, будь ласочка? — стиха, але ясно запитала Дайна Беллмен. — Прошу мені вибачити, але моя тітка пропала, а я сліпа.

Ніхто їй не відповів. За сорок рядів і дві перебірки попереду капітанові Браяну Інґалу якраз снилося, як плаче та їсть данську булочку його штурман.

Залишався лише постійний гул реактивних двигунів.

Паніка знову затьмарювала їй розум, і Дайна зробила єдине, до чого змогла додуматися, щоби їй запобігти: вона розстебнула ремінь безпеки, підвелася і прослизнула в прохід.

— Агов? — запитала вона гучніше. — Агов, хто-небудь!

Відповіді так і не було. Дайна почала плакати. Тим не менше, немилостиво тримаючись свого, вона повільно вирушила вперед вздовж проходу лівого борту. «Тільки не забувай рахувати, — гарячково нагадував їй мозок. — Не забувай рахувати, скільки рядів ти проминула, бо загубишся й ніколи не знайдеш дороги назад».

Вона зупинилася біля ряду крісел під лівим бортом, відразу перед тим рядом, де були їхні з тіткою Вікі місця, і нахилилася, тягнучи руки з розчепіреними пальцями. Вона знала, що там був сидів якийсь чоловік, бо тітка Вікі заговорила до нього всього лиш за якусь хвилину до зльоту літака. Коли той відповів, його голос пролунав з крісла прямо перед кріслом Дайни. На цьому вона зналася; визначення місць, звідки звучать голоси, було частиною її життя, звичайним фактом її існування, як дихання. Цей сплячий чоловік мусить здригнутися, коли її розчепірені пальці його торкнуться, але Дайні було не до того, щоб через це турбуватися.

От тільки крісло те виявилося порожнім.

Зовсім порожнім.

Дайна знову випросталася, щоки мокрі, в голові стугонить від страху. Не можуть же вони бути в туалеті разом, авжеж? Звісно, що ні.

А може, тут два туалети. У такому великому літаку мусить бути два туалети. От тільки це не мало значення — ні те, ні інше. Тітка Вікі не залишила б свою сумочку, ні за яких умов. У цьому Дайна була впевнена.

Вона повільно пішла вперед, зупиняючись біля кожного ряду крісел, обмацуючи два найближчих до неї, спершу проти лівого борту, а потім ті, що праворуч.

На одному з сидінь вона знову намацала сумочку, на іншому щось схоже на дотик на портфель, ручку і блокнот на третьому. Ще на двох знайшла навушники. На другій їх парі Дайна намацала щось липке. Вона потерла палець об палець, потім скривилася й витерла пальці об серветку, яка покривала підголівник спинки крісла. То була вушна сірка. Дівчинка не мала в цьому сумнівів. У неї своєрідна бридка густість.

Дайна Беллмен навпомацки, повільно просувалася вперед по проходу, більше не переймаючись тим, щоби бути делікатною в своїх пошуках. Це не мало значення. Вона не тицьнула нікому в око, не вщипнула нікого за щоку, нікого не смикнула за волосся.

Усі крісла, які вона обстежувала, були порожніми.

«Такого не може бути, — несамовито думала вона. — Цього просто не може бути! Вони ж усі були навколо нас, коли ми всілися на свої місця! Я їх чула! Я відчувала їх! Я чула їхні запахи! Куди вони всі пропали?»

Дайна цього не знала, але ж вони дійсно пропали: дівчинка дедалі дужче впевнювалася в цьому.

В якийсь момент, поки вона спала, її тітка і решта пасажирів рейсу № 29 десь зникли.

«Ні! — бурхливо запротестувала раціональна частина її мозку голосом міс Лі. — Ні, Дайно, це неможливо. Якщо всі зникли, хто веде літак?»

Тепер, хапаючись за краї крісел, з широко розплющеними сліпими очима під темними окулярами, вона почала рухатися вперед швидше, поділ її рожевої дорожньої сукні тріпотів. Дайна вже збилася з рахунку, але в колосальному потрясінні від цієї безкінечної тиші це не мало для неї великого значення.

Вона знову зупинилася і потягнулася навпомацки руками до крісла праворуч від себе. Цього разу Дайна торкнулася волосся… але воно знайшлося у зовсім неправильному місці. Воно знайшлося на сидінні — як таке може бути?

Її руки зімкнулися на тому волоссі… і підняли його. Усвідомлення, раптове й жахливе, впало на неї.

«Це справді волосся, але людина, якій воно належало, зникла. Це просто скальп. Я тримаю скальп якогось мертвяка».

Саме тоді Дайна Беллмен відкрила рота і почала подавати голос тими криками, які й висмикнули Браяна Інґала з його сновидіння.

6

Привалившись черевом до шинквасу, Алберт Кавснер пив віскі «Залізне тавро»[35]. Поряд нього по праву руку були брати Ерпи — Ваєт[36] і Верджил, — а ліворуч Док Голлідей[37]. Він якраз підняв свою склянку, щоб виголосити тост, коли до салуну «Серджо Леоне»[38] підстрибом забіг якийсь чоловік з дерев’яною ногою.

— Там банда Далтонів[39]! — кричав він. — Далтони щойно в’їхали у Додж!

До нього з незворушним виразом обличчя обернувся Ваєт. Лице мав вузьке, засмагле і красиве. Він був дуже схожим на Г’ю О’Браяна[40].

— Ми в Тумстоні[41], Маффіне, — промовив він. — Нумо, вгамуй свуоє старе розбурхане лайно.

— Ну, хай де ми не є, але вони скачуть! — вигукнув Маффін. — І на вигляд вони скажееені, Ваєте! Схоже, вони дуууже, дуууже скажеееееені!

Немов на доказ цього, на вулиці розпочалася стрілянина — важкій гуркіт армійських револьверів сорок четвертого калібру (мабуть, украдених) у суміші з ляскотливим хльостанням гвинтівок «Ґаренд»[42].

— Не обсерись у труси, Маффі, — промовив Док Голлідей і посунув на потилицю капелюха.