Чотири після півночі - Стівен Кінг

— Може, я вже старішаю для цієї справи.

Звісно, це була фраза, яку будь-хто час від часу промовляє про власну роботу, особливо в кінці важкої зміни, і Браян сам збіса добре розумів, що він не занадто старий для цієї роботи — у свої сорок три роки він якраз входив у найкращий вік для пілотів цивільної авіації. Тим не менше, цього вечора він майже повірив у сказане. Господи, як же він втомився.

У двері кабіни постукали; штурман, Стів Серлз, не підводячись, розвернувся у своєму кріслі й відчинив. Там стояв чоловік у зеленому блейзері «Американської гідності». На вигляд наче стюард перонних воріт, проте Браян знав, що той не є ним. Це був Джон (чи, може, Джеймс) Діґейн, заступник виконавчого директора «Американської гідності» в Лос-Анджелеському міжнародному.

— Капітане Інґал?

— Так.

Прокинувся внутрішній комплекс захисних реакцій, і біль у його голові спалахнув. Перша думка, народжена не з логіки, а з утоми й напруги, була — вони хочуть спробувати повісити відповідальність за розгерметизацію літака на нього. Звісно, параноїчна реакція, але ж він і був у параноїдальному гуморі.

— Боюся, капітане, в мене для вас погані новини.

— Це щодо витікання?

Браян промовив це надто різко, і кілька пасажирів з тих, що рухалися на вихід, озирнулися, але наразі вже було пізно якось цьому запобігати.

Діґейн похитав головою:

— Це стосується вашої дружини, капітане Інґал.

Якусь мить Браян не мав ані найменшого поняття, про що каже цей чоловік, і тільки стояв та глипав на нього, почуваючись напрочуд дурнуватим. Та тоді йому дзеленькнуло. Звичайно ж, він має на увазі Енн.

— Вона моя колишня дружина. Ми півтора роки тому розлучилися. Що з нею?

— Там стався нещасний випадок, — промовив Діґейн. — Мабуть, вам краще пройти до нашого офісу.

Браян дивився на нього зачудовано. Після довгих, напружених останніх трьох годин все це здавалося дивовижно нереальним. Він придушив спокусу сказати Діґейнові, що, коли це якесь лайно на кшталт телепередачі «Прихована камера», то хай собі йде з цим нахер. Але, звичайно, тут не те. Начальство авіалінії не схильне до жартів і розіграшів, особливо за рахунок пілотів, які щойно були наблизилися до неприємної пригоди в повітрі.

— Що з Енн? — почув Браян знову власне запитання, цього разу дещо м’якшим тоном. Він усвідомлював, що з обережним співчуттям на нього дивиться другий пілот. — З нею все гаразд?

Діґейн дивився вниз, на свої сяючи туфлі, і Браян зрозумів, що новина там дійсно якась вельми погана, що з Енн щось набагато гірше, ніж просто не все гаразд. Розумів, але виявив, що не в змозі в таке повірити. Енн було тільки тридцять чотири, і вона була обережною в своїх звичках. І понад те, йому не раз приходила думка, що у всьому місті Бостоні вона єдина цілком психічно адекватна особа за кермом… можливо, у всьому штаті Массачусетсі.

Тепер Браян чув, як він питається про щось ще, і це було дійсно аналогічно тому, ніби якийсь незнайомець увійшов до його мозку і використовує його рот як гучномовець.

— Вона померла?

Джон чи Джеймс Діґейн озирнувся, неначе по підтримку, але там, біля вихідного люка, єдино що стояла бортпровідниця, бажаючи пасажирам, що висаджувалися, приємного вечора в Лос-Анджелесі і раз по раз тривожно позираючи в бік кабіни, либонь, стурбована тим самим, що було спало на думку Браяну — що з якоїсь причини екіпаж хочуть звинуватити в повільному витіканні повітря, через яке кілька останніх годин цього рейсу перетворилися на такий кошмар.

Діґейн залишався самотнім. Він знову подивився на Браяна і кивнув:

— Так… боюся, вона дійсно померла. Ви не проти піти зі мною, капітане Інґал?

2

О чверть по півночі Браян Інґал уже влаштовувався у кріслі 5A рейсу № 29 — флагманського маршруту «Американської гідності» з Лос-Анджелеса в Бостон. Хвилин десь через п’ятнадцять лайнер, що вирушає в рейс, знаний трансконтинентальним мандрівникам як «досвітній», уже буде в повітрі. Браян згадав, як зовсім недавно був подумав, що, якщо Лос-Анджелеський міжнародний не найнебезпечніший аеропорт в Америці, тоді ним є «Логан». Завдяки найнеприємнішим збігам він тепер має шанс в межах восьмигодинного проміжку часу випробувати обидва порти: «ЛАМ» як пілот, «Логан» — у ролі літерного пасажира.

Біль у його голові, тепер значно гірший, ніж був під час посадки рейсу № 7, ще на одну риску підстрибнув угору.

«Просто пожежа, — думав він. — Якась клята пожежа. Що трапилося з детекторами диму, заради Бога? Там же зовсім новий будинок».

Йому раптом дійшло, що останніх місяців чотири або п’ять він навряд чи взагалі згадував про Енн. Протягом першого року після їх розлучення, схоже було, він тільки про неї й думав — що вона зараз робить, що на ній одягнуте, ну й звісно, з ким вона зустрічається. Коли нарешті почалося зцілення, воно відбулося дуже швидко… так, немов йому вкололи якийсь духовідновний антибіотик. Він достатньо прочитав про розлучення, щоби знати, чим зазвичай буває той відновний препарат: то не якийсь там антибіотик, а нова жінка. Іншими словами — ефект відбою.

Але для Браяна не існувало іншої жінки — поки що принаймні. Кілька рандеву й один обачний статевий акт (він дійшов висновку, що в епоху СНІДу всі позашлюбні статеві акти обачні), але нова жінка так і не з’явилася. Він просто взяв… і зцілився.

Браян дивився, як на борту з’являються його попутники. Ось іде молода жінка, білявка, з маленькою дівчинкою в темних окулярах. Дівчинка тримається рукою за лікоть білявки. Жінка промурмотіла щось своїй протеже, дівчинка вмить підняла голову в бік її голосу, і Браян зрозумів, що вона сліпа — щось таке було в поруху її голови. Дивно, подумав він, як такі маленькі жести можуть так багато сказати.

«Енн, — подумав він. — Хіба ти не мусив би думати про Енн?»

Але його втомлений мозок усе намагався зісковзнути з теми Енн, Енн — яка колись була його дружиною, Енн, яка була єдиною в його житті жінкою, яку він ударив у гніві, Енн, яка була тепер мертвою.

Він гадав, що міг би вирушити в лекторське турне; виступав би перед аудиторіями розлучених чоловіків. Чорт забирай, і розлучених жінок також, як на те пішло. Тема — розлучення і мистецтво забуття.

«Оптимальний період для розлучення — невдовзі по четвертій річниці шлюбу, — розповідав би він їм. — Візьміть мій випадок, цілий рік я прожив у чистилищі, загадуючись, скільки в тому провини моєї, а скільки її, загадуючись, правий