Осина фабрика - Іен Бенкс
Одного дня, обійшовши крамниці, Левіт сунув тротуаром повз головне поліцейське управління Йоханнесбурґа, і саме в ту мить божевільний, одержимий манією вбивства чорношкірий, не усвідомлюючи власних дій, вистрибнув із верхнього поверху й, вочевидь, доки летів униз, повіддирав собі всі нігті на руках. Він упав на мого нещасного невинного дядечка й завдав йому смертельних ушкоджень. Останніми словами Левіта, які той пробурмотів у лікарні, перед тим як упасти в кому, з якої йому не судилося вийти, були: «Боже мій, ця потолоч навчилась літати…»
Над міським звалищем переді мною здіймався тоненький струмінь диму. Сьогодні я не збирався заходити аж так далеко, проте мені було чути гуркіт бульдозера, який час від часу розрівнював там сміття.
Я вже давненько не ходив на звалище — схоже, настав час поглянути, що ж там навикидали чесні портенільці. Саме звідти я поприносив усі старі аерозолі для останньої Війни, не кажучи вже про деякі важливі деталі Осиної Фабрики, включно з Циферблатом.
Етельвальд Треплі, мій дядько по материній лінії, емігрував до Америки наприкінці Другої світової війни. Він кинув хорошу роботу в страховій компанії заради жінки й урешті-решт лишився з розбитим серцем і без гроша за душею на дешевій трейлерній стоянці в передмісті Форт-Верта, де вирішив накласти на себе руки.
Не запалюючи, він увімкнув плиту «келор-ґес» та газовий обігрівач і всівся чекати кінця. Знервований та, без сумніву, дещо пригнічений і засмучений передчасною смертю коханої, а також своїми несправдженими планами на майбутнє, він, недовго думаючи, вирішив заспокоїтися найбільш звичним для нього способом і закурив «мальборо».
Охоплений полум’ям з голови до ніг, він, репетуючи, вистрибнув із палаючого трейлера й заходився бігати довкола. Етельвальд розраховував на безболісну смерть і аж ніяк не планував згоріти живцем. Відтак він пірнув головою вперед у по вінця сповнену дощовою водою сорокагалонну бочку з-під палива, що стояла позаду фургона. Застрягнувши в ній, він потонув, зворушливо дриґаючи короткими ногами, ковтаючи воду, звиваючись і намагаючись випростати руки, щоб бодай якось себе звідти виштовхати.
Приблизно за двадцять метрів від порослого травою пагорба, що височіє над Кролячими Угіддями, я перейшов у режим Нечутного Бігу; обережно прокрадаючись крізь високий бур’ян та очерет, я пильнував, щоб жодна частина мого спорядження не видала ані звуку. Я сподівався заскочити цих маленьких негідників удень, проте, якщо доведеться, був готовий чекати до сутінків.
Я тихенько поплазував схилом угору, плавно сунучи грудьми й животом по траві, напружуючи ноги й штовхаючи своє тіло вперед і вгору. Звісно, я зайшов із підвітряного боку, до того ж бриз був достатньо сильний, щоб заглушити здебільшого негучний шурхіт. Кролячих вартових на пагорбі я не помітив. Десь за два метри від вершини я зупинився й тихесенько звів курок, уважно оглянувши композитний сталево-пластиковий набій, перед тим як вкласти його в патронник і защипнути рушницю. Заплющивши очі, я подумав про стиснуту пружину та крихітну кульку на блискучому дні нарізного дула. А вже тоді виповз на вершину пагорба.
Спершу я подумав, що мені доведеться зачекати. Залиті пообіднім сонцем Угіддя виглядали пустими; лише вітер колихав траву. Я бачив нори, бачив купки безладно розкиданого посліду, бачив кущі дроку на дальньому насипі над берегом, де було вирито більшість нір і де вузесенькі кролячі стежки зміїлись нерівними тунелями в чагарнику, однак самих тварин ніде не було. Колись на цих кролячих стежках у заростях дроку місцеві хлопчаки встановлювали сильця. Бачачи, як вони їх ставлять, я знаходив дротяні петлі й зривав їх або встановлював під травою на тих стежках, якими хлопці ходили перевіряти свої пастки. Мені невідомо, чи хтось із них потрапив до власного ж сильця, а чи ні, однак я волів би думати, що це таки трапилося й вони позаривалися носами в землю. Хай там як, але ті, хто прийшов їм на зміну, цю справу облишили; мабуть, це вийшло з моди й тепер вони пишуть на стінах гасла, нюхають клей або намагаються з кимось потрахатись.
Тваринам рідко вдається мене здивувати, але в самці, якого я помітив, було щось, що змусило мене на якусь мить уклякнути на місці. Певно, він увесь час сидів нерухомо й дивився просто на мене з дальнього кінця рівної ділянки Угідь, і спочатку я його не помітив. Коли ж це таки сталося, у його незворушності я відчув щось таке, що на мить змусило завмерти й мене. Не рухаючись, я облишив зайві думки й вирішив, що голова цього великого самця пречудово виглядатиме на одному зі Стовпів. Дивлячись на цього кроля, можна було подумати, що це — опудало; він геть не рухався (хоча я й бачив, що звір дивиться просто на мене): його маленькі очі не кліпали, крихітний ніс не смикався, вуха не сіпались. Не зводячи погляду з кроля, я дуже повільно наставив на нього рушницю, спершу трохи відводячи її в один бік, а потім — в інший, щоб здавалося, ніби це вітер гойдає щось у траві. Мені знадобилася ціла хвилина, аби рушниця опинилася в потрібній позиції, а я притулився щокою до ложі, утім звір не зрушив навіть на міліметр.
У чотирикратному збільшенні його велика вусата морда, акуратно розділена хрестовиною прицілу на чотири частини, виглядала ще більш вражаюче, а проте залишалась нерухомою. Я насупив брови й підняв голову — раптом мені спало на думку, що кріль дійсно міг виявитися опудалом; можливо, хтось вирішив із мене покепкувати? Хлопці з міста? Мій батько? Для Еріка ще ж рано? Я скоїв дурницю — надто швидко ворухнув головою — це вже не виглядало природно; кріль зірвався з місця й помчав берегом. Не роздумуючи, я прихилив голову й водночас скинув на приціл рушницю. Часу зайняти правильну позицію, затамувати подих і м’яко натиснути на гачок уже не було; скинув, вистрілив, а тоді, утративши рівновагу й тримаючи обома руками рушницю, я завалився вперед і перекотився через голову, щоб уберегти зброю від піску.
Коли я підвів очі, обережно тримаючи рушницю, хапаючи ротом повітря й загрузнувши дупою в піску, кріль уже зник. Я рвучко опустив зброю й ляснув себе по
