Осина фабрика - Іен Бенкс
Тієї ночі я лежав у ліжку, чекаючи, доки повернеться батько або задзвонить телефон, і обдумував те, що сталося. Можливо, той великий самець був зайдою, якимось диким звіром, котрий прийшов на територію Угідь звідкілясь-інде, щоб нагнати на місцевих страху й стати в них на чолі, однак загинув у сутичці з вищою істотою, існування якої він не міг навіть усвідомити.
Хай там як, але це був Знак. У цьому я був певен. Увесь цей випадок мусив щось означати. Можливо, моя інстинктивна реакція була якось пов’язана з тим вогнем, який провіщала Фабрика, утім моє нутро підказувало мені, що це був не кінець і що мало статися щось іще. Знаком було все вкупі — не лише неочікувана лють убитого мною самця, але й моя шалена, майже необдумана реакція й доля безневинних кроликів, на яких упав мій гнів.
Даний випадок мав стосунок не лише до майбутнього, але й до минулого. Уперше я вбив саме через те, що кроликів спіткала люта смерть, і смерть цю принесло дуло вогнемета, практично ідентичного тому, яким я скористався, щоб помститися кролям сьогодні. Це вже було занадто, надто точно й бездоганно все складалося докупи. Події відбувалися надміру швидко й виявлялися гіршими, аніж я очікував. Ситуація загрожувала вийти з-під контролю. І випадок у Кролячих Угіддях — які здавалися вдалим місцем для полювання — показав, що це дійсно могло трапитися.
Від меншого до більшого — такі закономірності завжди працювали бездоганно, а Фабрика навчила мене звертати на них увагу й не порушувати їх.
Уперше я вбив через те, що мій двоюрідний брат Блайт Колдгейм зробив із нашими — Еріковими й моїми — кроликами. Вогнемет був Еріковим винаходом. Він лежав у сараї для велосипедів (тепер це — мій сарай), коли наш двоюрідний брат, який приїхав до нас зі своїми батьками на канікули, вирішив, що було б весело поганяти на Еріковому велосипеді по рідкій багнюці на південному кінці острова. Так він і вчинив, доки ми з Еріком запускали повітряних зміїв. Потім він повернувся до сараю й наповнив Вогнемет бензином. Блайт влаштувався з ним на задньому ґанку так, щоб від вікон вітальні (де сиділи його батьки та наш тато) його затуляло розвішане на мотузці прання, яке колихав вітер; він запалив Вогнемет і облив полум’ям обидві клітки, спопеливши всіх наших красунчиків.
Найбільше засмутився Ерік. Він розплакався, мов якесь дівчисько. Мені захотілося вбити Блайта просто на місці; прочухана, якого він дістав від свого тата Джеймса, рідного брата мого батька, на мій погляд, було замало з огляду на те, що він зробив з Еріком, моїм братом. Ерік був безутішним, він убивався горем через те, що сам створив річ, за допомогою якої Блайт знищив наших улюбленців. Він завжди був дещо сентиментальним, чуйним, кмітливим; до жахливого випадку, який із ним трапився, усі були переконані, що на нього очікувало велике майбутнє. Так чи інакше, але тоді з’явився Сад Черепів, ділянка великої, старої, частково перекопаної дюни за будинком, де ми ховали всіх наших померлих домашніх тварин. Спалені кролі поклали цьому початок. До них там уже лежав Старий Сол, утім то був лише поодинокий випадок.
Про те, що я хотів зробити з Блайтом, я не сказав нікому, навіть Еріку. Мудрість була притаманна мені навіть тоді, у ніжному п’ятирічному віці, коли більшість дітей постійно кажуть своїм батькам і друзям, що ненавидять їх і хочуть, аби ті померли. Я мовчав.
Коли Блайт завітав до нас наступного року, він зробився ще неприємнішим, аніж доти, оскільки в результаті нещасного випадку на дорозі йому відтяли ліву ногу вище коліна (хлопчик, з яким він грав у «хто перший засцить», загинув). Блайт гірко побивався через своє каліцтво; на той час йому виповнилося десять років і він був надзвичайно активною дитиною. Він удавав, що тієї мерзенної рожевої штуки, яку йому доводилося до себе пристібати, не існувало, що він не мав із нею нічого спільного. Блайту майже вдавалося їздити на велосипеді, він полюбляв боротися й грати у футбол, зазвичай на позиції воротаря. Мені тоді було лише шість, і хоча Блайт знав, що в глибокому дитинстві зі мною також трапився якийсь нещасний випадок, я, звісно ж, видавався йому набагато повносправнішим, аніж він сам. Він отримував величезну насолоду від того, що жбурляв мене на землю, боровся зі мною, бив мене кулаками й копав ногою. Я переконливо вдавав, що всі його грубі забавки мені до вподоби, та прикидався, що отримую від цього насолоду, десь протягом тижня, доки обдумував те, що б мені такого зробити з нашим двоюрідним братом.
Мій інший брат Пол тоді ще був живий. Він, Ерік і я мали розважати Блайта. Ми робили все, що могли, — показували йому наші улюблені місця, дозволяли бавитися з нашими іграшками, грали з ним. Іноді мені й Еріку доводилося стримувати Блайта, якщо тому спадало на думку кинути маленького Пола у воду, щоб подивитися, чи той попливе, або звалити на залізничну колію, що проходила через Портеніл, дерево, проте зазвичай це вдавалося нам на диво добре, хоча мене й дратувало, коли я бачив, що Ерік, який був Блайтовим однолітком, відчував перед ним страх.
І от одного спекотного дня, коли повітря кишіло комахами, а з моря віяв легенький бриз, ми всі розляглися на порослій травою галявині з південного боку будинку. Пол і Блайт поснули, а Ерік лежав, підклавши руки під голову, і сонно вдивлявся в яскраву блакить неба. Блайт відстібнув свій пустий пластиковий протез — той валявся у високій траві з переплутаними ремінцями. Я дочекався, доки Ерік поволі заснув; його голова м’яко схилилася на один бік, і він стулив повіки. Підвівшись, я вирушив на прогулянку й дійшов до Бункера. На той час він іще не відігравав у моєму житті такої важливої ролі, як тепер, однак навіть тоді мені подобалося це місце, і серед його прохолоди й темряви я почувався як удома. Це був старий бетонний дот, збудований перед початком останньої війни. Там мала стояти гармата, яка б обстрілювала затоку. Він стирчав із піску, наче великий сірий зуб. Я зайшов усередину й знайшов там змію. То була гадюка. Довгий час я її не помічав, оскільки був надто зайнятий тим, що виставляв із бійниць доту старий зогнилий стовп огорожі, вдаючи, нібито це
