Осина фабрика - Іен Бенкс

До тих пір я неабияк зголоднів, мої руки вже починали боліти й від роботи з лопатою та риття піску голіруч у мене почервоніли долоні. Поспостерігавши, як перша хвиля повені, несучи бруд і сміття, докотилася до моря, я розвернувся й рушив додому.

— Мені не почулося — ти вчора ввечері розмовляв із кимось по телефону? — поцікавився батько.

— Почулося, — похитав головою я.

Ми сиділи на кухні й доїдали ланч: я — печеню, батько — коричневий рис і салат із водоростей. Він одягнув своє Міське Вбрання: коричневі броги та коричневий твідовий костюм-трійку; на столі лежав коричневий капелюх. Я зиркнув на годинник і пересвідчився, що сьогодні четвер. Зазвичай у четвер він нікуди не ходив — ні в Портеніл, ні кудись далі. Я не мав наміру запитувати, куди він зібрався, бо так чи інакше почув би у відповідь брехню. Колись я поцікавився в нього, як називається місце, куди він ходить, і батько сказав: «Блядки», — за його словами, це було містечко, розташоване північніше Інвернесса. У місті на мене багато років позирали скоса, доки мені все ж таки вдалося дізнатися, що саме це означало насправді.

— Піду прогуляюсь, — сказав він мені, перед тим як запхати собі до рота чергову порцію рису з салатом.

Я кивнув, і він додав:

— Повернуся пізно.

Ймовірно, він зібрався напитися в портенільському готелі «Рок» або ж з’їздити в Інвернесс, куди він частенько навідується у справах, які вважає за краще тримати від мене в таємниці, хоча я й підозрював, що насправді це стосувалося Еріка.

— Добре, — відказав я.

— Я візьму ключ, тому можеш зачинити будинок, коли тобі заманеться.

Він брязнув ножем і виделкою по порожній тарілці й витер рота коричневою серветкою з переробленого паперу.

— Тільки не зачиняй усі засуви, гаразд?

— Добре.

— Ти ж зможеш приготувати собі сьогодні вечерю, гм?

Я знову кивнув, не підводячи погляду й продовжуючи їсти.

— І посуд помиєш?

Я ще раз кивнув.

— Не думаю, що Діґґз приїде знову, але якщо він таки заявиться, спробуй не потрапляти йому на очі.

— Про це можеш не турбуватися, — запевнив я тата й зітхнув.

— Отже, ти з усім впораєшся? — встаючи з-за столу, перепитав він.

— Мм… гм, — сказав я, підбираючи останні шматочки печені.

— Ну то я пішов.

Я зиркнув на нього саме в ту мить, коли він одягав на голову капелюха й, поплескуючи себе по кишенях, ще раз оглядав кухню. Батько знову подивився на мене й кивнув.

— Щасти, — сказав я.

— Так, — мовив він. — Дякую.

— Побачимось.

— Так.

Тато розвернувся, кинув погляд убік, востаннє окинув оком приміщення, а тоді швидко струснув головою й рушив до дверей, по дорозі прихопивши з кутка біля пральної машини свою палицю. Грюкнули вхідні двері, і запала тиша. Я зітхнув.

Вичекавши приблизно хвилину, я підвівся, залишивши після себе майже чисту тарілку, і пішов до вітальні, звідки було видно стежку між дюнами, що вела до мосту. Батько йшов нею, схиливши голову; у його швидкій ході й вимахуванні палицею відчувалась якась нервова розв’язність. Я бачив, як він збивав голівки диких квітів, що росли вздовж стежини.

Чкурнувши сходами нагору, я затримався біля вікна на сходовому майданчику, щоб побачити, як батько зникне за дюною перед мостом, збіг сходами на другий поверх, підійшов до дверей кабінету й рвучко крутнув ручку. Двері виявилися щільно замкнутими; вони не піддалися навіть на міліметр. Колись він забуде — у цьому я був упевнений. Колись, але не сьогодні.

Закінчивши з ланчем і помивши посуд, я зайшов до себе в кімнату, перевірив домашнє пиво й узяв пневматичну рушницю. Пересвідчившись, що маю в кишенях куртки вдосталь набоїв, я вийшов із будинку й рушив у напрямку Кролячих Угідь, що розкинулися за мостом, від широкої ділянки протоки до міського звалища.

Мені не подобається стріляти з рушниці; як на мене, вона занадто точна. Натомість рогатку потрібно відчувати Нутром; ти мусиш стати з нею одним цілим. Якщо тобі зле, ти схибиш; так само схибиш, якщо розумієш, що робиш щось неправильно. Із рушницею ж — якщо не стріляєш від стегна, — усе залежить лише від Зовнішніх Факторів; наводиш її на ціль — і все; хіба що в тебе збитий приціл або надворі занадто вітряно. Щойно зведеш курок — сила рушниці вже напоготові й лишень чекає, щоб ти випустив її на волю, натиснувши пальцем на гачок. Рогатка ж живе з тобою аж до останньої миті; вона напружується у твоїх руках, дихає з тобою в унісон, повторює всі твої рухи — готова затріпотіти, заспівати, здригнутися й примусити тебе завмерти в театральній позі, розкинувши руки й чекаючи, доки кулька подолає загадкову криву та влучить у ціль і пролунає цей прекрасний глухий стук.

Однак, полюючи на кролів — зокрема на тих хитрих маленьких паскуд з Угідь, — варто використовувати все, що може стати в пригоді. Один постріл — і вони вже мчать до своїх нір. Пневматична рушниця стріляє достатньо гучно, щоб їх налякати, проте її спокійна, хірургічна точність збільшує шанси вбити з першої спроби.

Наскільки мені відомо, жоден із моїх нещасних родичів не загинув від рушниці. Колдгейми й ті, хто перебував із ними в шлюбних зв’язках, гинули в безліч дивних способів, однак, за моїми даними, нікого з них не звела зі світу рушниця.

Я дійшов до кінця мосту, де формально моя територія закінчується, і якийсь час постояв на місці, роздумуючи, прислухаючись до своїх відчуттів і довколишніх звуків, роззираючись навкруги й принюхуючись. Схоже, усе було гаразд.

Окрім тих, кого я вбив власноруч (а коли я позбавляв їх життя, усі вони були приблизно моїми однолітками), мені спадають на думку щонайменше троє членів нашої родини, які вирушили на зустріч із Творцем (яким би вони його собі не уявляли) у доволі незвичний спосіб. Левіт Колдгейм, старший брат мого батька, емігрував до Південної Африки й у 1954 році придбав там ферму. Левіт, чоловік із таким арсеналом тупості, що з настанням старечого маразму його розумові здібності, певно, лише покращилися б, полишив Шотландію через те, що консерваторам не вдалося скасувати соціалістичні реформи попереднього лейбористського уряду: залізниці лишились націоналізованими; робочий клас плодився, як мухи, оскільки існуюча система соціального забезпечення ставала на