Янголи і демони - Ден Браун

Оліветті подивився на неї підозріло.

— Звідки ви це знаєте?

— Гідробіологи дають цей препарат морським ссавцям, яких тримають у полоні, щоб запобігти утворенню в них тромбім від недостатньої активності. Бували випадки, коли тварини вмирали від передозування. — Вона помовчала. — У людини надмірна доза-гепарину спричинила б симптоми, які легко можна прийняти за інсульт... Особливо, якщо не вдаватися до розтину.

Камерарій був дуже занепокоєний.

— Сеньйоре, — звернувся до нього Оліветті, — хіба не очевидно, що все це — просто черговий рекламний трюк ілюмінатів? Неможливо припустити, щоб хтось передозував Пані ліки. Ніхто ж не мав до нього доступу. Але навіть якби ми клюнули на цю приманку і захотіли спростувати їхню заяву, то як ми б це зробили? Закони Ватикану забороняють розтин. Та навіть якби ми наважилися зробити розтин, то й тоді нічого б не виявили. Ми побачили б у тілі лише сліди гепарину від щоденних ін’єкцій.

— Це правда. — Голос камерарія зазвучав-різкіше. — Однак мене турбує дещо інше. Ніхто поза межами Ватикану не знав, що Його Святість приймає ці ліки.

На це ніхто нічого не відповів.

— Якщо він помер від передозування гепарину, — нарешті мовила Вітторія, — то в тілі мають бути відповідні ознаки цього.

Оліветті різко повернувся до неї.

— Міс Ветро, ви не чули, що я казав? Закони Ватикану забороняють автопсію Папи. Ми не осквернятимемо тіло Його Святості лише тому, що ворог зробив провокаційну заяву!

— Я не мала на увазі... — знітилась Вітторія. Вона зовсім не хотіла виявити неповагу до Папи. — Я в жодному разі не пропоную, щоб ви ексгумували тіло... — Вона змовкла. Раптом їй пригадалося щось, що Роберт казав у каплиці Кіджі. Він тоді мимохідь зауважив, що саркофаг з останками Папи завжди залишають на поверхні землі і ніколи не цементують. Цей звичай походить іще з часів фараонів, коли вважалося, що закопування труни в землю навічно ув’язнює душу померлого. Цемент змінило тяжіння — кришки саркофагів нерідко важили сотні фунтів. Отже, подумала вона, з практичного погляду, було б нескладно...

— Що це за ознаки? — несподівано запитав камерарій.

Вітторія відчула, як її серце підскочило від страху.

— Передозування може спричинити кровотечу слизової оболонки рота.

— Що це означає?

— У жертви кровоточать ясна. Після смерті кров запікається і ротова порожнина чорніє. — Вітторія якось бачила фотографію, зроблену в одному з акваріумів у Лондоні, де дресирувальник помилково дав двом дельфінам-косаткам завелику дозу гепарину. Бездиханні тіла тварин плавали по поверхні басейну, у відкритих пащах виднілися чорні як сажа язики.

Камерарій нічого не відповів. Він відвернувся й подивився у вікно.

— Сеньйоре, якщо ця заява про отруєння — правда... — почав Рошер. У його голосі вже не чулося оптимізму.

— Це не може бути правдою, — відрізав Оліветті. — Ніхто зі сторонніх не мав доступу до Папи.

— Якщо це правда, — повторив Рошер, — і нашого святого отця отруїли, то це докорінно змінює ситуацію з пошуком антиматерії. Убивство Папи означає, що ворог проник у Ватикан значно глибше, нім ми припускали. У такому разі навряд чи розумно обмежувати пошук тільки білими зонами. Якщо нашу систему безпеки скомпрометовано аж настільки, то ми можемо й не знай ти контейнера з антиматерією вчасно.

Оліветті зміряв капітана холодним поглядом.

— Капітане, я вам скажу, що ми робитимемо.

— Ні, — несподівано повернувшись, сказав камерарій. — Це я скажу вам, що ми робитимемо. — Він подивився Оліветті просто у вічі. — Усе це зайшло надто далеко. За двадцять хвилин j я прийму рішення, чи слід переривати конклав і евакуювати Ватикан. Моє рішення буде остаточним. Зрозуміло?

Оліветті не відреагував. Камерарій заговорив з притиском, | наче відкрив у собі якесь приховане джерело енергії:

— Капітане Рошер, закінчуйте обшук білих зон. Про результат рапортуйте мені особисто.

Рошер кивнув, ніяково глянувши на Оліветті.

Тоді камерарій підкликав двох гвардійців.

— Я хочу якнайшвидше зустрітися з репортером Бі-бі-сі Ґюнтером Ґліком. Якщо ілюмінати йому дзвонили, то він може нам допомогти. Знайдіть його й приведіть сюди.

Двоє солдатів зникли за дверима.

Після цього камерарій звернувся до решти гвардійців.

— Панове, я не можу допустити нових жертв. До десятої години ви мусите знайти двох інших кардиналів і схопити виродка, винного в цих убивствах. Вам усе зрозуміло?

— Але, сеньйоре, — спробував сперечатися Оліветті, — ми не маємо поняття, де...

— Містер Ленґдон над цим працює. Я вірю, що він нам допоможе.

Із цими словами камерарій рішуче покрокував до дверей. Не зупиняючись, він показав на трьох гвардійців.

— А ви троє — ходімо зі мною.

Гвардійці скорилися. У дверях камерарій затримався і звернувся до Вітторії:

— Міс Ветро, ви теж. Прошу, ходімо зі мною.

— Куди ми йдемо? — Вітторія завагалась.

Він вийшов за двері.

— Навідати одного старого друга.

82

Секретарка директора ЦЕРНу Сильвія Боделок зголодніла й дуже хотіла додому. На її прикрість, Колер, схоже, швидко оговтався після візиту до лікарні; він подзвонив і зажадав — не попросив, а саме зажадав, — щоб Сильвія сьогодні затрималась довше. Жодних пояснень.

Сильвія вже давно навчилася не звертати уваги на несподівані перепади настрою шефа та його різні дивацтва — гнітюче мовчання, прикру звичку потайки записувати зустрічі на портативну відеокамеру, прикріплену до інвалідного крісла. Потайки Сильвія сподівалась, що одного дня Колер застрелиться на спортивному стрільбищі ЦЕРНу, яке він відвідував щотижня; але вочевидь, шеф був до біса добрим стрільцем.

І тепер, сидячи самотньо за робочим столом, Сильвія прислухалась, як бурчить у неї в животі. Колер іще не повернувся. Якоїсь додаткової роботи на вечір він їй теж не дав. К бісу, подумала вона. Не збираюся тут нудитися і вмирати з голоду. Вона залишила шефові записку й рішуче попрямувала до їдальні, аби щось і нашвидку перехопити.

Вона туди так і не дійшла.

Проходячи повз suites de loisir — низку кімнат для відпочинку, з м’якими кріслами й телевізорами, — Сильвія зауважила, що в них зібралося повно працівників: вони, очевидно, пожертвували вечерею заради того, щоб подивився новини. Відбувалося щось серйозне. Вона зайшла до першої-ліпшої кімнати. У ній були переважно байт-хеди — молоді завзяті програмісти. Побачивши на екрані телевізора заголовок, вона охнула.

ТЕРОР У ВАТИКАНІ

Сильвія слухала репортаж і не вірила власним вухам. Якесь давнє братство вбиває кардиналів? Що вони намагаються цим довести? Свою ненависть? Свою владу? Своє невігластво?

Проте, хоч як це не дивно, настрій у кімнаті був аж ніяк не траурний.

Двоє молодиків збуджено розмахували футболками з фотографією Біла Гейтса і написом: І ХАКЕР УСПАДКУЄ СВІТ!

— Ілюмінати! —