щиро вiтала таку подiю, як канонiзацiя Миколи II, колишнього росiйського самодержця, в народi прозваного Кривавим, а, подивись, повернулося щось у сферах вишнiх, i попливло iншим руслом. Били радiсно та сполошно дзвони. На залiзницях народ зустрiчав електрички, паротяги з паломниками, покотом лягаючи на рейки. Тут влада теж розводила руками, бо нiхто не хотiв пiдставляти лоба чи шию пiд руки навiжених вiрних московському патрiархату. Трiщали руки, ребра. Медпункти не могли прийняти всiх понiвечених, скалiчених за велику росiйську iдею. Простолюд, який лише вдавав, що розумiє навколишню ситуацiю, чемно кивав головами, але тримався хитро подалi: їм однаково, якому святому молитися i що в нього просити. Вони звикли просити, щоб їм неодмiнно дали, а якщо такого не траплялося, тобто вони не отримували вiдповiдi на прохання, то цiкавiсть у них швидко вигасала, перекидалася в область зовсiм iншу. Тому вони прийшли поглянути на процесiю, яка, грузнучи у жовтому багнi, волаючи, зазиваючи, хникаючи, виючи, розтрiпаним китайським паперовим змiєм перекидалася з пагорба на пагорб, щоб нарештi потрапити до монастиря. Потiм, пiзнiше, будуть перераховувати кiлькiсть виламаних з корiнням дерев, кiлькiсть зґвалтованих, затоптаних, покалiчених, але тихо так, наче нiчого не трапилося, i це не було великою жертвою за велику православну церкву, з центром у Москвi, де бути Третьому Риму, а четвертому не бувати. Пiзнiше в храмах, де хрести з косою перекладиною, читали молитви за упокiй потонулих, забитих в iм’я святого i самодержця, убiєнного жидвою за вiру православну. I бiля монастиря, де завбачлива братiя зустрiла паломникiв киями, спихаючи донизу найпрудкiших, горланячи, що всiм тут мiсця не вистачить, вони все сприймали за чисту монету, як мученики, як страстотерпцi, як провiдники чогось такого, що в їхньому буденному життi зовсiм не влазило в голову, їм необхiдна була ця мука, щоб долучитися до чогось такого, хоча б до цих золотих цибулин храмiв, де шастали шестисотi «мерседеси», а батюшки ситi, впевненi, що пiддавали анафемi буржуазний захiдний свiт, муркали у мобiльнi телефони, користалися телевiзорами виключно з Нiмеччини, заводили коханок, далеких вiд православ’я, вiддавалися сумнiвним утiхам та бесiдам з тонкошиїми келiйниками. Все це зависало в нерухомому повiтрi тодiшнiх, теперiшнiх, давно минулих звичаїв, а тому коли останнi, тобто батюшки, благословляли, хрестили, кляли з амвонiв, то все це, зависле в нерухомому повiтрi звичаю, сприймалося як належне, їм необхiдна була ця мука, цей ляпас, який вони щедро своєю нездоровою фантазiєю надiляли дивними почуттями, глибоким змiстом, величчю того народу, якому служили святi отцi Росiйської православної церкви. Заледве де знайдеш бiльшої плутанини i тупої простоти. Це подiбне до того, як оглушує церковний спiв у аляпуватих, подiбних на шкатулки, залитих сусальним золотом, обсипаних дорогоцiнним камiнням православних храмах, де велич архiтектури, запах чогось божественного з’їдається невимовною розкiшшю, де перед вiвтарем пхається злиденно одягнена паства, де саме розумiння Бога звiтрюється, як тiльки перед зором пропливе нарядна, як рiздвяна ялинка, постать священнослужителя. Все показово: храми, що глушать, як лiкарнянi притулки, страждання натовпу, розспiви пiвчих, голос попа; за цими голосами не чути слова, вписаного у Святе Письмо. Золота глухота власної величi. I натовпу, що сунув, наче на паризьку барикаду, до монастиря, саме цього хотiлося. Сам акт, а не вiра. Мазохiзм заради задоволення, а не муки святостi, їм навряд чи ввижалося майбутнє.
Майбутнє лежало в цих стiнах, чекало на них. Вони зараз дорiвнювалися до братчикiв, тому останнi люто спихали їх дрюками, маючи за уставом на те повне право, але цим лише пiдсолоджували душi своїх вiрних. Людина так влаштована, якщо довго їй говорити, то вона нарештi сама повiрить у подiбнi байки: розмова надто впливає на свiдомiсть, якщо людина навчилася викручувати слова на свiй копил. Кожне слово — то напiвправда, i якщо людина досить нечистоплотна у поводженнi зi словом, сказаним нею, якщо людина внутрiшньо не переконана в своїй правотi, а переслiдує цим словом якусь мету, то вона обов’язково погано впливає на iншу людину. З iншого боку, все сокровенне для людини лежить поза межами її уяви. Тодi її уява, слiпа i безпомiчна, починає шукати чогось подiбного або зовсiм незвичайного, що вилiпило її життя; мiрило її життя, деформоване iлюзiями, знаходить у них вiру. Людина хотiла б мати те, що її iлюзiя вилiпила, але уява лягає поза межами реального свiту. Приходить вiра в iлюзорнiсть, тобто в сьогоденнiсть. Тому на неї впливають обiцянки. I цi обiцянки дають люди, якi несподiвано, з-поза меж уяви, вторглися в її свiт. Це як комета, що вривається неждано у верхнi шари атмосфери. Розруха, купа камiння, попiл, але гарно. Позiрнiсть свiту починає пробиратися в храми, поволi облипаючи солодкою патокою слiв: тодi ми заходимо до храму i не бачимо Бога, а лише iлюзiю, твориму великими iлюзiонiстами, що курять хвали, ладан поважним особам. Це цирк найвтаємниченiших. Це вистава для спраглих марнославства. Це концерт для глухонiмих та байдужих. I в пошуках свiтла хтось таки натикається на байдужiсть, гниле болото замiсть благодатi. Вишукана поза блазня замiсть страждання, возвеличення над власною нiкчемнiстю. Гординя вибраностi, а не смирення. Де Слово звучить з уст великого блазня так переконливо, що до нiг його летять не особи, а цiлi народи, ламаючи навiть свої недолугi звичаї, ховаючи в руїнах поразки, пiднiмаючи над уламками смертоносний грiх. Звичнi речi вiддаляються, звичнi iстини сiрiють на очах, а особистi набутки набирають форми справжньої величi, що йде семимильними кроками, сiючи пустош i зневiру. Настає тупе похмiлля.
Пiсля подiй, що ознаменувалися спаленим хрестом, алчущою процесiєю паломникiв, Лаврентiй злiг i прохворiв пiвроку. Встав вiн лише тодi, коли Принц Дакарський, батько Андрюхи Лямура, пристрелив двох мiлiцiонерiв, якi зiпсували його коханку. Це бiльше зацiкавило i пiдняло на ноги Соснiвку, анiж спалений рiзний хрест та процесiя канонiзаторiв Миколи II. Лаврентiй був свiдком смертi Принца Дакарського, який несподiвано зiйшов нагору i важко опустився на пiдлогу, побачивши у вузьке замурзане вiконечко шматок пустиря, що наполовину обмивався сiвким дощем, а бiльша його частина попадала пiд прямовисне промiння, яке проривалося крiзь хмари; тодi вiн видихнув, зловивши в одну мить якесь невимовне слiпуче свiтло, вiдкинувся назад, з пiдiгнутими колiнами ступив ще кiлька крокiв, м’яко повалившись на струганий, ще влiтку пересланий паркет, i коли Лаврентiй пiдiйшов, то побачив на його широкому вродливому обличчi посмiшку, а очi помалу вигасали; вiн зробив ще кiлька рухiв, так, як роблять соннi люди, i затих, полишивши у кiмнатi гiркий присмак бергамоту та хлiба, стискаючи в руках, дужих, напрацьованих, дробовик. Лаврентiй помолився, сiв на табуретку поруч i дочекався
