Знак Саваофа - Олесь Ульяненко

запалювався, що той мазохiст. Iнодi вчитель отримував по писку, тодi кiлька днiв уряд скулив, як сука. Його так i прозивали: Учитель. Цей учитель бризкав слиною, вiд нього смердiло, як вiд двох десяткiв кнурiв. Але ходив вiн гоноровито, виставивши свої груди поспортивному. Вiн писав кляузи. В справi анонiмок годi дошукатися вправнiшого. Майстер золотого пера. Белетрист найвищої проби. Вiн бичував пороки i пiдписувався пiд воззваннями скривджених. Вiн пiдтримував однiєю рукою фемiнiзм, iншим боком вiн приставав до мусульманських фундаменталiстiв. Цей ублюдок щиро диктував Коран, Святе Письмо, Тору i Талмуд. Вiн встигав, де тiльки мiг, бо дiйсно кращого, щоб запудрити мiзки, не дошукатися по всiх регiонах. Одягав вiн витертий костюм-трiйку, чепурив свою борiдку а-ля Че Гевара i, звiсно, надсадно кашляв, що дiйсно рятувало його вiд скорої розправи знудьгованих соснiвських мужикiв, якi звично тягнули руду махру, рiзали в дурня та двадцять одне, а вночi посилали гiнця за самогоном, щоб потiм якiйсь марусi хором нап’ялити в туалетi. Вони радiли неймовiрному щастю бути вiльними, наче маленькi дiти. Це навiть розчулювало Лаврентiя, який волочив ногу, що її невдовзi повиннi були знову ламати, бо зрослася, говорили, неправильно кiстка, хоча соснiвськi мужики одностайно наголошували: крутить, мовляв, Санич, хоче тебе звести зi свiту. Як на зло, Юлiя перестала вiдвiдувати Лаврентiя, i вiн зробився на кiлька тижнiв безпорадним, як та дитина. Ото тодi цим i скористався Учитель.

— Ти доведи, що Бог таки є, — напався вiн зовсiм несподiвано на Лаврентiя.

— Вiдкривай Святе Письмо — сам побачиш. А що менi всує трiпати iм’я Його?

— То, значить, твiй Бог такий боягузливий, як i ти?

— Бог посоромлений нiколи не буває. Хто його може посоромити, коли вiн великий батько всього, що тут лежить перед очима, i того, що не вiдкрито нашим мiзкам. Вiн i тебе, кликушу, створив, але не для того, щоб ти, погань, лазив по його образу гнилими своїми пеньками.

— Значить, твiй Бог вiдбирає свободу. Ти не ладен, не маєш волi сказати про нього щось правильно, тобто правдиво?

— А я й говорю правдиво. Те, що думаю. Можливо, ти теж говориш те, що думаєш, але в твоїх словах немає правди. Ти носиш з собою зло. Якщо ти не перестанеш його носити, то воно знищить тебе.

— Софiстика.

— Ти менi краще доведи про неiснування Його. А тодi стрибай.

— Один момент, старий. Один момент. Людина створила таку рiч, як цивiлiзацiя. Вона створила весь цей свiт, в якому ти, старий, обертався. Вона створила комп’ютер, який проробляє iнформацiю, яку годi людинi осмислити. Вона створила тисячi машин, яких тобi, первiсному чоловiку, осягнути не пiд силу… Що на це скажеш?

— З твоєю прямотою недалеко i до канави. Якщо твоя розумна машина може сама мислити, без людської допомоги, любити, вибирати друзiв, помилятися, шукати. Все без людської iнформацiї, яку ти в неї вкладаєш? Вона є бездуховною залiзякою. Це, напевне, зараз знає i першокласник. Чи може вона дiяти так, як людина? Навряд. Тодi хто змусив людину рухатися, будувати собi житло? Напевне, вона сама, але кимось навчена. Що рухає повiтря? Ти говориш, природа? Але природа не розкладає атоми, не здиблює землю, вона є частиною того, що перечислене включає. Де взялася людина? Може, iз мавпи, але ти покажи менi ту мавпу? Нiхто її не бачив. Як вибухнула галактика? Сама по собi? З чиєїсь волi, як говорять вченi, з iррацiональних сил. Тодi, якщо iснує щось iррацiональне, то що воно таке? Це та неохопна безкiнечнiсть, яка включає в себе i галактику, i вибух, i всесвiт, i життя в найдрiбнiших його частинах. Тодi ми приходимо до того, що приймаємо на вiру. За Христом пiшли не найрозумнiшi, а вiруючi. Iнтуїцiя стоїть вище розуму, бо проникає в суть речей глибше. Iнтуїцiя змушує працювати мозок в iншому напрямку, шукаючи порятунку не у власних силах, а десь вище, там, звiдки приходять усi нашi гаразди та негаразди. Ми скаржимося на них, а вони приходять. Ми обминаємо їх i отримуємо ще бiльшi. Ми почуваємося нещасними, але Христос сказав: прийдiть до мене, всi страждущi й нужденнi, i я впокою вас. Вiра — це той кисень, яким дихає риба, коли занурюється на великi глибини. Вода суть нашого життя, а ми риби. Хiба ти бачив, щоб риба жила без води? I чи бачив ти рибу, яка вилiзла на сушу, щоб дихати повiтрям? Так i людинi тяжко зректися вiд земного, але i без божественного вона суть трупа смердючого.

Так маленький сухотний учитель помалу м’якнув, а пiд кiнець чомусь нiтився, нiчого не говорив Лаврентiю, а тiльки вiдходив, скоса поглядаючи на соснiвських мужикiв, що смоктали брунатну махру та балушили очi на двох спiврозмовникiв. I Лаврентiй знову безпорадно дивився у вiкно, на поодиноке дерево з лапою гiлки, яка пiд час вiтру тарабанила дахом. Вiн вже почав пакувати речi, коли Юлiя прийшла, ступаючи по свiтлих плямах. Лаврентiя вiднедавна пробирав неспокiй, наче вiн шугонув донизу з велетенської гори, предмети набирали для нього якоїсь чiткої окресленостi, випромiнювали запахи, i часто, наштовхнувшись поглядом на трiснуту чашку, на прочинене вiкно, на гiлку самотнього дерева у дворi, вiн починав розумiти, що все це пов’язане у його свiдомостi з Юлiєю. Свiт, який був для нього вiдстороненим i ворожим, зараз зi свистом вилетiлої пари обпiкав його ще болючiше, проникаючи в нього самого, надиктовуючи ворожi думки i слова. Юлiя несвiдомо це розумiла. Вона дивилася на нього впевнено, мовби пiдбадьорюючи: ти, мовляв, Лаврентiй, повинен сам з цим впоратися. Вона намагалася йому допомогти вирiшити вiковiчне питання, яке загнало її в монастир в юному вiцi, але надалi зробило її не бранкою, а володаркою чогось такого, вiд чого сухотний вчитель скреготiв зубами.

— Монастирська прошмандовка, — шипiв вiн.

Але цього разу вiн спiткнувся у сiнях i поламав ногу. А наступним днем у нього пiшла горлом кров, так що його доправили до диспансеру без потрiбних паперiв. Доля його невiдома, як i доля тисяч бiдолах початку великої iнфляцiї. Можливо, вiн викладав десь логiку, займався практикою вуду або перейшов у буддизм i, геть збожеволiвши, завис на довгi роки мiж Павлiвкою та Глевахою.

Того дня Лаврентiй прокинувся о п’ятiй