Знак Саваофа - Олесь Ульяненко
Iсторiя з хрестом вiдбулася до того, як Лаврентiю спалили вагончик i почали будувати греко-католицьку капличку. Осовiлi соснiвцi погожого квiтневого дня забачили перед собою дивну, навiть сказати, кумедну картину: Мурзон, Наумич, Полiкарпич i сам Лаврентiй тягли щось велетенське на своїх плечах. Вони йшли, похитуючись пiд тягарем, у напрямку найвищого пагорба, звiдки було видно майже всю Соснiвку, а саме багатiйськi вiлли, Лагуну, новобудови, що зараз пiднiмали з землi у повiтря зашарпану, закинуту i безпритульну Соснiвку. Що вони перли на пагорб, нiхто не мiг розiбрати i, напевне, з однiєї причини: компанiя була рiзношерстою, нiкому i в голову не приходило, що Лаврентiя можна побачити коли-небудь з Мурзоном, Наумичем, Полiкарпичем — вiдомими непутьовими п’яницями та невдахами. Цiлих три з гаком роки Лаврентiй рiзав з дерева хрест. Хрест бiльше нагадував розписану стелу, з житiями святих, мученикiв, сценами з Євангелiя та Старого Заповiту. На якiсь невiдомо де роздобутi грошi вiн купив найкращого дерева. Усiм, хто старший, було вiдомо, що колись давно Лаврентiй був чи то попом, чи то монахом, чи кимось ще, а тому все сприймалося спокiйно, як то належить в маргiнальному районi, де позбиралося люду з усiх регiонiв; вiдомо, що, як i завжди, вiра приходила до них у найскрутнiших обставинах; на хрестини, на свята, на народження, на смерть. Решта життя у них оповита людською тягучою таємницею. Єдиним взiрцем вiруючого комерсанта в соснiвському районi вивищувався Льопа та православний монастир московського патрiархату. Останнi роки пройшли в якiйсь напiвтемнiй боротьбi, де вирiшувалася доля iснування обох, коли в тяглостi, що тривала три роки, вони нарештi подiлили частину лiсистого пагорба, роздiлили навпiл озеро, де до того часу майже не водилося дичини, лише кiлька десяткiв приблудних гусакiв; за рiк лiсистий пагорб став нагадувати задницю обсмаленого вiслюка, а озеро лякало своєю чорнотою навiть православних монахiв. Вину за це не було на кого складати.
Оренда земель скоро перейшла до рук мiсцевої адмiнiстрацiї, вже тодi, коли обидвi сторони стали мiцно на ноги i торгували нафтою, бензином, повiдкривали ятки з виданнями, в яких розповiдалося про iсторiю краю, трохи далi лежали глянсованi порнографiчнi журнали, на схилах заряснiли пивнi будки, що теж належали обом сторонам. Iнодi вiрнi обох конфесiй пiднiмали бузу, тобто чубили один одного аж доти, доки не дiйшло, що це можна вирiшити чужими руками, i тодi ятки охопило полум’я, забабахали вибухи i пострiли. За рiк там, де зеленiли пагорби, вiдкрилася безлюдна пустош, де нiхто не ходив, нiчого не ловив, не займався коханням, дрiбним грабунком. Ситуацiя докорiнно почала змiнюватися, коли стрижену братву почали витiсняти вчорашнi номенклатурники, якi до цього часу тамувалися в тiнi. Вони вибили найманi бригади за допомогою закону, i на мiсце стрижених браткiв почали приходити мiлiцiонери, що своїм виглядом мало чим вiдрiзнялися вiд монастирської братiї. Часи стали тихiшими, мов хто повернув вчорашнє втрачене щастя, — як у кiно. Проте «братва», звикла до годiвницi, iнодi ламала комусь черепа, вiдчуваючи себе повноправними господарями соснiвських пагорбiв. Секта, яку навiть складно було назвати мормонською, поволi здавала позицiї своїм православним братам. Попи роз’їжджали на шестисотих «мерседесах», теленькаючи на вулицях в мобiльники, вони безсовiсно поверталися задом не тiльки до збайдужiлої та апатичної пастви, їх вже мало лякали погрози з боку самого Льопи. За цей час Льопа роздобрiв, вибудувавши кiлька дач, подiбних на iталiйськi вiлли, i вбив собi в голову, що вiн таки неабияке цабе, тобто зробився снобом. I отже, коли при черговiй розбiрцi й подiлi ґешефту його не запросив на зустрiч настоятель, вiдхопивши ще всi навколишнi землi разом з пивними ятками, що належали орендарям-сектантам, Льопа початком розсердився, потiм зачастив до найвищих iнстанцiй, але так нiчого з того не вигорiло. Справи у секти пiшли не найлiпшим чином. I Льопа вирiшив знову проповiдувати. Це пiсля того, як знайшли мертвою його першу дружину: їй перетнули горло вiд вуха до вуха. I в Соснiвцi вiдразу чомусь пригадали про давню iсторiю, що трапилася в монастирi ще до того часу, як на степ звалилося два лiтаки. Але говорили тихо, в колах старожилiв, наче боячись, що хтось прочує.
Отодi, в квiтнi, трапився невеликий, але помiтний переполох. До переполохiв соснiвцi звикли, це стало частиною їхнього життя; тому, коли сонними i сухими вулицями пройшла ця дивна процесiя, похитуючись вiд тягаря велетенського хреста, однi лише присвиснули, iншi вибiгли на хвилину глянути, щоб далi зануритися в свiй безрадiсний клопiт, i навiть усвiдомивши та звикнувши до великої тiнi вiд хреста, що лягала вiд пагорба, забобоннi мешканцi тiльки чаламкали язиками, а це могло означати одне: «Ти глянь, якого здоровенного забабахкав». Лаврентiй прочитав молитву, покурив ладану, розiгрiтого i пiдпаленого на сталевiй ложцi, i всi розiйшлися. Щоправда, мiсцева дiтвора початком влаштувала бiля пiднiжжя, заваленого камiнням, гамiрливу вовтузню, але треба вiддати належне старшим — вони швидко поставили на мiсце своїх нащадкiв. Всi очiкували на розвиток подiй.
Першим до пагорба пiдкотив на шикарному лiмузинi сам настоятель монастиря. Чоловiк зовсiм недалекий, з низьким лобом, худий тiлом, з укладистою бородою. Вiн мав невелике тiло, але непомiрно велике черево, що робило настоятеля подiбним на рахiта. Очi в нього дивилися на свiт надто яскраво, фiксуючи, здавалося, все, на що потрапляв його погляд. Вони горiли впевненiстю, ситiстю i правотою. Тiльки так свiтяться очi сильних свiту цього: мовляв, гуляйте по цiй грiшнiй землi, а потiм розберемося. Вiн подивився на цей хрест, теж причмокнув язиком, наче для певностi шурхонув ногою, взутою в лакованi черевики з довгими носками, вилаявся матом, потiм смикнув з кишенi мобiльний телефон i почав когось крити. Отут-то з’явився Лаврентiй, опираючись на дрюка. Вiн зробив козирком свою важку, брунатну, мов ебонiт, долоню, глянув на отця настоятеля, заговорив спокiйно:
— Що тобi, Митрофанушка, тут треба? Iди до своїх содомщикiв. А тут тобi немає мiсця.
— Ти у мене, блядь, ривками, блядь, сука недоношена, син диявола, бля, будеш ходити! Ти знову каламутиш воду, сучий потрох! Так я тебе запхну дуби косить! Завтра щоб цiєї херовини не було…
— Митрофанушка, ти що, святий хрест херовиною називаєш! А не боїшся, що Господь Бог покарає? — майже єхидно запитав Лаврентiй, наче згадка про Бога мала небагато вiдношення не лише до самого сану отця настоятеля, а взагалi до його особи.
