Мiстер Мерседес - Стівен Кінг

— Окей. Це може спрацювати. Але ж, Боже мій, це так ризиковано.

Він знизує плечима:

— Без можливості звернутися до поліцейських ресурсів, я вбачаю в цьому найкращий для мене спосіб просунутися вперед.

І його це влаштовує, бо це саме той спосіб, яким він бажає просуватися вперед.

Ходжес мельком думає про те саморобне, але дуже ефективне бойове знаряддя, яке він тримає в шухляді свого комода, про ту картату шкарпетку, наповнену підшипниковими кульками. Він уявляє собі, як було б приємно використати Веселий Ляпанець на такому сучому сину, який вганяється одним з найважчих у світі легкових автомобілів у натовп беззахисних людей. Такого, напевне, не трапиться, але це можливе. У цьому найкращому (і найгіршому) з усіх світів, більшість речей можливі.

— Як ти зрозумів те, що моя мати сказала наприкінці? Про Олівію, яка чула привидів?

— Мені треба подумати про це трішечки більше, — відповідає Ходжес, проте він уже про це подумав і, якщо він правий, у нього, можливо, мається ще одна доріжка до Містера Мерседеса. Він волів би не втягувати в це Джерома Робінсона більше, ніж той уже втягнутий, але якщо він збирається розібратися в останніх словах місіс Вортон, мабуть, йому таки доведеться. Він знає з півдюжини копів із Джеромовою обізнаністю в комп’ютерах і не може звернутися до жодного з них.

«Привиди, — думає він. — Привиди в машині».

Він сідає, скидаючи ноги з ліжка на підлогу.

— Якщо запрошення мені залишитися тут іще діє, що мені наразі треба — так це душ.

— Усе діє. — Вона перехиляється і нюхає збоку йому шию, легенько стискаючи пальцями його передпліччя, від чого Ходжеса кидає в приємний дрож. — А тобі таки дійсно треба.

Після душу і знову в своїх боксерських трусах, він просить її ввімкнути комп’ютер. Потім, з нею поряд себе (вона сидить, уважно спостерігаючи), він пірнає під «Блакитну Парасольку Деббі», де залишає повідомлення для merckill’а. Через п’ятнадцять хвилин, з Джейні Паттерсон, яка затишно притулилась до нього, він уже спить… як ніколи мирно з часів свого дитинства.

— 15 —

Коли після кількох годин безцільного кружляння вулицями Брейді приїздить додому, уже пізно й на задніх дверях висить записка: «Де ти був, медовий мій? У духовці домашня лазанья». Йому достатньо одного погляду на цей непевний, сповзаючий донизу почерк, щоб здогадатися, що вона вже була серйозно набралася, коли це писала. Він відчіплює записку і заходить у дім.

Зазвичай він найперше дивиться, як там вона, але чує дим і поспішає до кухні, де в повітрі висить синя імла. Дякувати Богу, детектор диму тут давно несправний (він весь час збирається його замінити й весь час про це забуває — забагато всяких інших справ). Дякувати також потужному вентилятору духовки, який всмоктав диму якраз достатньо, щоб інші детектори не завелися, хоча невдовзі вони очуняють, якщо він не встигне тут провітрити. Духовка ввімкнута на три-п’ятнадцять. Брейді її вимикає. Він відчиняє вікна над мийкою, а потім задні двері. У технічній комірці, де вони тримають очисні засоби, є підлоговий вентилятор. Він ставить його, націлюючи на збожеволілу духовку, і вмикає на повну потужність.

Зробивши все це, він нарешті йде до вітальні, подивитися, як там його мати. Вона лежить, роздобурившись на дивані, у розчахнутій згори аж до її білих стегон домашній сукні, голосно й рівномірно хропе, наче мотопила на холостому ходу. Він відводить очі й повертається назад до кухні, бурмочучи собі під носа: «блядь-блядь-блядь-блядь».

Сідає за стіл з похиленою головою, забравши в долоні скроні, з пальцями, зануреними глибоко собі в волосся. Чому, коли справи тільки-но пішли неправильно, вони й далі продовжують іти неправильно? Він ловить себе на тому, що думає про гасло «Мортонівської солі»: «Як дощить — то вже періщить»[206].

Після п’ятихвилинного провітрювання він ризикує відкрити духовку. Від роздивляння чорної, задимленої маси всередині неї будь-які слабенькі поклики голоду, що він їх міг відчувати, коли приїхав додому, зникають геть. Миттям не очистити цю пательню; година шурування і ціла коробка мачулок «Брілло»[207] не очистять цю пательню; ймовірно, навіть лазером промислової потужності не очистити цю пательню. Ця пательня пішла прахом. Ще пощастило, що він, приїхавши додому, не побачив тут бригаду пожежників і свою матір, яка пропонує їм пригоститися «коллінзом»[208].

Він закляпує духовку — він не бажає бачити цю атомну печеню — і натомість знову йде подивитися на матір. Навіть у той час, коли його очі перебігають вниз і вгору по її оголених ногах, він думає: «Було б краще, якби вона дійсно померла. Краще для неї, і краще для мене».

Він спускається вниз, де вмикає голосовими командами світло та свою комп’ютерну батарею. Сідає за Номер Три, наводить курсор на іконку «Блакитної Парасольки»… і вагається. Не тому, що боїться, що там не буде послання від жирного екс-копа, а тому, що боїться, що воно там буде. Якщо так, в ньому не буде нічого такого, що йому хотілося б прочитати. Не за теперішнього стану справ. Голова в нього й так розривається, то навіщо рвати її ще дужче?

Хоча там може бути відповідь на питання — що коп робив у кондо на Озерній авеню. Чи він не допитував там сестру Олівії Трелоні? Можливо. Напевне ж, у шістдесят два він не міг з нею перепихуватися.

Брейді клікає мишкою, і ось воно:

kermitfrog19 бажає з вами балакати!

Чи бажаєте ви балакати з kermitfrog19?

ТАК/НІ

Бреді наводить курсор на НІ та гладить круговими рухами вказівного пальця поверхню своєї мишки. Підбурюючи себе натиснути й покінчити з цим просто тут і просто зараз. Уже очевидно, що йому не вдасться підштовхнути жирного екс-копа до самогубства таким чином, як він зробив це з місіс Трелоні, то чому не «ні»? Хіба це не буде розумним?

Але він мусить знати.

Ще більш важливо — Дет-Пенс не мусить виграти.

Він переводить курсор на ТАК, клікає, і повідомлення — доволі довге цього разу — спалахує на екрані.

Знову овва, мій друже, який вигадав безперечно фальшиве зізнання. Мені не варто було б навіть відповідати — тобі подібних на дайм можна купити дюжину, — але, як ти справедливо зазначив, я зараз пенсіонер, тож навіть балачка з якимсь довбнем здається кращою за Доктора Філа й усі ті нічні інформаційно-рекламні передачі. Зайвих 30 хвилин про «Оксі-Клін», і я