Янголи і демони - Ден Браун
— О-о, — сказав він.
— Замкнені?
— Були.
— Були? — Вітторія стала поруч із ним.
Ленґдон показав на двері. У тьмяному світлі, що пробивалося зсередини, було видно, що вони напіввідхилені... а петлі вирвані з гнізд металевим шпичаком, що й досі стирчав у дереві.
Якусь мить вони постояли мовчки. Тоді Ленґдон відчув у темряві, як рука Вітторії обмацує його груди, ковзає під піджак...
— Спокійно, професоре, — сказала вона. — Я лише беру пістолет.
A в цей час у музеях Ватикану в усіх напрямках розбрелися швейцарські гвардійці. У будівлях було темно, і гвардійці мали на собі прилади нічного бачення, такі як у морських піхотинців США. Через ці великі окуляри весь світ набував дивного зеленкуватого відтінку. Кожен гвардієць мав навушники, під’єднані до антеноподібного детектора, якими вони ритмічно махали перед собою — за допомогою таких самих приладів гвардійці двічі на тиждень шукали у Ватикані електронні жучки. Усі рухались методично — заглядали за статуї, у ніші, у шафи, під меблі. Якби вони натрапили хоч на мінімальне магнітне поле, у навушниках почувся б сигнал.
Однак цього вечора детектори не фіксували нічого.
65
У вечірньому присмерку церква Санта-Марія дель Пополо всередині скидалась на темну печеру. Вона нагадувала радше недобудовану станцію метро, аніж храм. Неф був суцільною смугою перешкод із вирваних з підлоги плит, цегли, куп землі, візків і навіть одного іржавого ковша. Склепіння підтримували. велетенські колони. У повітрі ліниво пливли порошинки, ледь помітні у тьмяному світлі, що проникало крізь вітражі. Ленґдон і Вітторія стояли під величезною фрескою Пінтуріккіо і розглядали розорене святилище.
Жодного руху. Мертва тиша.
Вітторія тримала пістолет перед собою обома руками. Ленґдон подивився на годинник. 20:04. Тільки божевільний стояв би зараз тут, думав він. Це надто небезпечно. Проте він розумів: якщо убивця досі всередині, то він може вийти через будь-які двері, тому засідка назовні з одним-єдиним пістолетом абсолютно без сенсу. Спіймати його можна хіба що в церкві... звичайно, за умови, що він іще тут. Ленґдон відчував страшенну провину за свою помилку, через яку вони втратили стільки часу в Пантеоні. І тепер він не мав морального права наполягати на заходах безпеки, адже це саме через нього вони опинилися в цьому глухому куті.
Вітторія тривожно оглядала церкву.
— Ну і де ця каплиця Кіджі? — спитала пошепки.
У химерному присмерку Ленґдон уважно оглядав стіни храму. Усупереч загальному уявленню, у церквах епохи Відродження неодмінно є по кілька каплиць, а у великих соборах, як, приміром, Нотр-Дам, їх десятки. Найчастіше каплиці — це не окремі приміщення, а напівкруглі ніші з гробами по периметру церкви.
Кепські справи, подумав Ленґдон, побачивши, що в кожній бічній стіні є по чотири ніші. Загалом у храмі налічувалось вісім каплиць. Не те, щоб це було дуже багато, але кожну нішу через ремонт затуляв напівпрозорий поліуретан, який мав захистити гроби в альковах від будівельного пилу.
— Це може бути будь-яка з цих ніш, — сказав Ленґдон. — Щоб дізнатися, яка з них Кіджі, треба зазирнути в кожну. Може, варто все-таки зачекати на Оліветті?
— Де тут друга ліва апсида? — поцікавилась Вітторія.
Ленґдон уважно подивився на неї, здивований таким знанням архітектурних термінів.
— Друга ліва апсида?
Вітторія вказала на стіну в нього за спиною. У стіну була вмонтована декоративна плита, на якій красувався той самий символ, що вони бачили на майдані — зірка над пірамідою. Біля неї висіла заяложена табличка:
ГЕРБ ОЛЕКСАНДРА КІДЖІ,
ЧИЯ МОГИЛА РОЗТАШОВАНА
У ДРУГІЙ ЛІВІЙ АПСИДІ ЦЬОГО ХРАМУ
Ленґдон кивнув. Герб Кіджі — піраміда й зірка? Цікаво, невже заможний покровитель мистецтв Кіджі теж був ілюмінатом, раптом подумав Ленґдон. Він схвально подивився на Вітторію.
— Молодець, агенте Скаллі.
— Хто?
— Не важливо. Не звертайте уваги. Я...
Раптом неподалік об підлогу брязнуло щось металеве — буквально за кілька кроків від них. Луна пішла по всій церкві. Ланґдон потягнув Вітторію за колону; та швидко підвела пістолет і націлила у бік джерела звуку. Тиша. Вони прислухались, Знову почувся звук — цього разу щось зашурхотіло. Ленґдон затамував подих. Як я міг допустити, щоб ми сюди зайшли? Звук наблизився — тепер це було якесь нерівномірне шаркання, неначе поблизу хтось кульгав. Раптом під колоною вони щось побачили.
— Figlio di puttana! — тихо вилаялась, відскочивши, Вітторія. Ленґдон теж відсахнувся.
Біля колони з’явився величезний щур. Він тягнув недоїдену канапку, загорнуту в папір. Побачивши їх, створіння зупинилось, уважно подивилось на дуло пістолета і, очевидно, не зацікавившись ним, потягнуло свій трофей кудись у глиб церкви.
— Сучий син, — видихнув Ленґдон. Серце в нього калатало.
Вітторія, швидко оговтавшись, опустила пістолет. Ленґдон зазирнув за колону й побачив на підлозі вщент розбиту пластикову валізку, у якій робітники зазвичай носять обіди. Раніше вона, мабуть, лежала десь нагорі, а винахідливий гризун зіштовхнув її на підлогу.
Ленґдон роззирнувся, У церкві було тихо. Більше жодних звуків.
— Якщо цей тип і досі тут, то він — сто відсотків — це чув. Ви точно не хочете зачекати на Оліветті?
— Друга ліва апсида, — повторила Вітторія. — Де це?
Ленґдон неохоче повернувся і спробував зорієнтуватися. Термінологія церковної архітектури цілком алогічна — так само як сценічні ремарки. Він повернувся обличчям до головного вівтаря Центр сцени. Тоді показав великим пальцем назад, через плече.
Вони обоє повернулись і подивились у напрямку його пальця.
Схоже, каплиця Кіджі була в третій із чотирьох ніш праворуч від них. Добре було те, що вони стояли на потрібному боці церкви. Погано, що не з того краю. Їм треба було перетнути увесь храм уздовж, повз три інші каплиці, кожну з яких так само, як і каплицю Кіджі, затуляв напівпрозорий пластик.
— Зачекайте, — сказав Ленґдон. — Я піду першим.
— У жодному разі.
— Це ж я схибив у Пантеоні.
Вона повернулась.
— Але в мене пістолет.
У її очах Ленґдон прочитав те, що вона насправді думала. ...Це мого батька вбили. Це я допомогла створити зброю масового знищення. Цей хлопець — мій...
Ленґдон відчув, що переконувати її марно, і здався. Він обережно ступав поруч із нею уздовж східного боку базиліки. Коли вони проходили повз першу нішу, Ленґдон весь напружився. У нього було таке відчуття, наче він грає у якусь сюрреалістичну гру. Наша — завіса номер три, подумав він.
У церкві було тихо. Товсті кам’яні стіни не пропускали жодних жуків із зовнішнього світу. Ленґдон і Вітторія проминали одну каплицю за
