Аптекар - Стефані Маєр

Вона, зателефонувавши на рецепцію, попросила покликати пана Гріна. Їх швидко з’єднали.

— Говорить Вільям Грін, чим можу Вам допомогти?

Голос лунав привітно й надміру лагідно. У її уяві враз постав коротун з густими вусами, так, неодмінно з вусами.

— Ммм, так, сподіваюсь, я Вас не потурбувала…

— Ні, звісно, ні, пані Вілсон. Я тут, щоб прислужитися Вам з будь-якого питання.

— Мені й справді потрібна допомога, але, мабуть, моє прохання видаватиметься Вам дивним… Важко пояснити.

— Не турбуйтесь, міс, я певний, що допоможу Вам, — його голос пролунав надто впевнено. Їй стало цікаво, які дивні прохання йому вже випадало виконувати.

— О Боже, — мовила вона ніяково. — Можливо, простіше особисто?

— Певно що, пані Вілсон. На щастя, я звільнюсь за п’ятнадцять хвилин. Мій кабінет на першому поверсі, просто за рецепцією. Чи Вам зручно?

Схвильовано та з полегшенням вона відповіла: «Так, я така Вам вдячна!»

Поставивши сумки у вбиральню, вона відрахувала акуратно стільки купюр, скільки їй знадобиться, зі схованки у великому кейсі. Опустивши гроші в кишені, вона чекала ще тринадцять хвилин. А потім пішла сходами, щоб уникнути камер у ліфті.

Пан Грін провів її у свій кабінет без вікон, а їй стало чудно, що уявний образ виявився не дуже далеким від правди. Вусів немає — жодного натяку на волосся, окрім хіба що сивих, ледве помітних брів, — утім, у всьому іншому дуже куценький.

Прикидатися зляканою було неважко, і десь посередині своєї розповіді про колишнього бойфренда, котрий її бив, а потім утік із фамільними коштовностями, вона відчула, що зачепила його. Він дуже по-чоловічому нашорошився, немов хотів люто вилаяти всіх тварюк, що піднімають руки на тендітних жінок, але здебільшого поводився спокійно, хіба що кілька разів запевнив словами штибу «Ш-ш-ш, ми добре про Вас подбаємо». Мабуть, він би поміг їй і без щедрих чайових, які вона йому дала, але гроші не зашкодять. Він пообіцяв, що розповість лише персоналу готелю, і це було частиною її плану, тож вона щиро йому подякувала. Побажавши їй гараздів, він запропонував викликати поліцію, якщо та чимось зарадить. Кейсі сумно зізналась, якими недієвими виявилися поліція та обмежувальні ордери для неї в минулому. Вона сказала, що змогла б упоратися з усім сама, якщо такий сильний та кремезний чоловік, як пан Грін, їй допомагатиме. Йому лестило це, тож він поквапився виконувати прохання.

Вона неодноразово розігрувала цю карту. Барнабі першим запропонував такий варіант, коли їхній план утечі вже перебував на стадії остаточного шліфування. Спочатку вона заперечувала таку ідею, якось таємничо образившись, але Барнабі завжди був людиною практичною, тож йому вдалося її переконати. Вона була маленька та жіночна; у очах багатьох людей через це вона завжди видавалася аутсайдером. То чому б не використати таке припущення собі на користь? Розігрувати жертву, щоб нею не бути.

Повернувшись у номер, Кейсі перевдяглася у речі, що лежали в кейсі, помінявши светр на вузьку чорну футболку з V-подібним вирізом і товстим чорним паском з плетеним шкіряним оздобленням. Усе, що вона познімала, мало знову опинитися в кейсі, бо вона залишить валізу й не повернеться більше у цей готель.

Вона вже озброїлась; вона ніколи не виходила, не вживши застережних заходів. Але зараз їй довелося вдатись до підвищеної бойової готовності у своєму особистому захисті, буквально озброївшись до зубів, — чи то пак, до зуба; вона поставила штучну коронку, сповнену речовини, що не була настільки болісною, як ціанід, але була не менш смертельною. Вона недарма скористалась цим старим, як світ, трюком: він дієвий. Часом останнє, що доводилося робити, — виривати себе з рук своїх ворогів.

На плечових ременях великої чорної спортивної сумки, посередині, було дві декоративні фігури. У сумці в обшитих коробочках лежали її особливі коштовності.

Кожна з них була неповторна й незамінна. Вона більше ніколи не матиме змоги дістати такі знаряддя-оздоби, тому дуже дбайливо ставилась до цих.

Три прикраси — одна з рожевого золота, друга — із жовтого золота, а третя — срібна. На всіх були маленькі шипи, заховані під хитромудрими засувами, що оберталися. Колір металу свідчив про те, якою речовиною вкритий шип. Дуже прямолінійно, просто дуже очікувано від неї.

Далі — сережки, з якими вона завжди була дбайливою та обережною. Вона б не ризикнула носити їх протягом цього етапу мандрівки; чекатиме, поки не наблизиться до своєї цілі. Коли вона в них, то мала повертати голову дуже обережно. Вони скидались на звичайні скляні кульки, але з такого тонесенького скла, що навіть висока нота спроможна його розбити, надто тому, що на маленькі сфери вже діяв тиск зсередини. Якщо хтось схопить її за шию чи за руку, кульки розіб’ються, тихо луснувши. Вона затамує подих — адже їй легко вдається не дихати протягом хвилини й п’ятнадцяти секунд — і, якщо, можливо, заплющить очі. А нападник і гадки не матиме, що саме це потрібно зробити.

Її шию обрамлював великий срібний медальйон для фото. Дуже прикметний, він привертав увагу тих, хто знає, хто вона насправді. У ньому не було нічого смертоносного, просто він відвертав увагу від справжньої небезпеки. Усередині було фото маленької дівчинки з пухким солом’яним волоссям. Повне ім’я дівчинки зазначалося на звороті фото; таке могла б носити мати чи тітка дівчинки. Утім, саме ця дівчинка була єдиною онукою Карстена. Хотілося б сподіватись, що якщо з Кейсі станеться непоправне, людина, яка знайде її тіло, виявиться справжнім копом, який, через неможливість упізнання, змушений буде розкопати цей доказ, а потім принесе її вбивство на поріг того, хто, по суті, його створив. Мабуть, це не надто зашкодило б Карстену, однак створило б йому незручності, а можливо, він навіть почувався б у небезпеці чи збентежився через те, що вона ще десь могла засвітити й якусь іншу інформацію.

Адже вона вдосталь знала про приховані катастрофи та цілком таємні жахіття, щоб створити Карстену набагато більше, ніж просто неприємності. Одначе навіть зараз, через три роки після її першого смертного вироку, їй не затишно від думки про зраду чи навіть перспективу влаштувати справжню паніку. Неможливо передбачити ймовірні наслідки її викриттів чи кривди, якої вони завдадуть невинним людям. Тому вона вирішила змусити Карстена просто гадати, що вона утнула щось настільки нерозсудливе; можливо, від хвилювання в нього виникне аневризма. Просто красивий маленький медальйон, сповнений краплями відомщення, щоб зробити програш у грі більш відчутним.

Однак шнур, на якому тримався медальйон,