Оксамитовий перевертень - Олександр Шевченко
Все зупинилося.
Першим отямився Вересень. Не розплющуючи очей, обмацав своє тіло в пошуках пошкоджень і натрапив на Капелюшного, котрий від його дотику поворушився і пробурмотів матірне слово. Кістки ніби здавалися цілими — боліли лише синці й подряпини. Що ж, коли так, то «пощастило» — це ще м’яко сказано. Вижити, коли тисячу разів міг перетворитися на пошматоване м’ясо, мабуть, означає щось більше, ніж просто везіння. Роман заморгав, потім кілька миттєвостей фокусував зір і прислухався до гуркоту, криків і звуку сирен вдалині і зрештою потягнув на себе ручку дверцят. Відчинивши їх, зробив спробу вилізти з салону, але втратив рівновагу і впав навколішки у всипану глицею траву. Чорт, мабуть, у нього струс мозку, все пливе. Втім, це теж невисока ціна за збережене життя.
Невже перемогли? Скільки ж машин розбилося там, на шосе? І скільки з них належало сектантам? Напруживши пам’ять, він припустив, що близько десяти-п’ятнадцяти. А скільки їх узагалі, тих недоумкуватих фанатиків? Чи може статися таке, що сюди зараз прибуде підкріплення? Чи, може, решта психопатів зустріне їх на базі?
Як би там не було, відступати було нікуди.
Капелюшний вовтузився на своєму сидінні, намагаючись вирвати з тримача ремінь безпеки. Вирвав, виліз із машини, сперся на деформований капот і втупився у Вересня сповненим ненависті поглядом.
— Знав же, знав! Печінкою відчував, що якесь гівно точно станеться! Ледве не угробив, бляха! Щоб я ще кудись із тобою поїхав...
— Не поїдеш, не переживай, — видихнув Вересень, скосивши очі на те, що лишилося від машини. — І можеш не дякувати...
— Не дочекаєшся, — огризнувся капітан. Він витяг з кишені мобільник, набрав номер свого відділка, змалював черговому ситуацію і попросив вислати підмогу. Після цього наблизився до Романа і допоміг звестися на ноги. — Досить валятися. Веди далі, Сусанін-герой. Ходімо, як то кажуть, дамо комусь по задниці.
* * *— Ні, — похитала головою Тамара хвилин через п’ять після того, як Край закінчив оповідь, — тобто тоді, коли знову змогла говорити сама. — Ні. Ніколи. Я не дозволю.
Щосили хотілося прокинутися, хоч вона і знала, що не спить. Та почути подібне в реальності... Тамара боялася, що саме вона виявиться тим, чого бажає ця потвора, тим, заради чого вона влізла в цей світ. Але таке...
— Що, справді? — блиснув білими зубами Край, і його брови здивовано підстрибнули вгору. — Ти справді гадала, що все це лише заради тебе? Ох ти боже ж мій...
Він зігнувся навпіл у нападі заливистого реготу. Тамарі ж було не до сміху. Здійснення бажання цього ЩОСЬ під оболонкою мускулястого мачо означало для неї набагато гірше, ніж мученицьку смерть. «Чи не те саме свого часу відчувала Марія, дружина Йосипа?» — промайнуло в голові блюзнірське.
— Так, от тільки не треба цього дешевого мелодраматизму. — Край знову випростався і змахнув сльозу з ока. — Можна подумати, я запропонував щось погане. Житиме він, житиме. І навіть чудово себе почуватиме. Проживе довге життя і багато чого досягне. Можеш починати пишатися ним уже зараз.
Тамара продовжувала хитати головою з боку в бік, неначе заведена. Краєва усмішка повільно сповзла з його лиця.
— Твій син, Томо, — чітко і повільно повторив цей страшний молодик. — Він мій. Тепер уже мій. Усе, як домовлялися.
— Я з тобою не домовлялася, — буквально виплюнула Тамара. — Я ні...
— Ти ні, але це не має значення. Я покликав тебе не для того, щоби сперечатися чи торгуватися. Справа вже вирішена. Вона була вирішена задовго до того, як ти взагалі намітилася на цьому світі. Тобто ніяких відмовок бути не може. Я візьму те, що моє. А ти тут лише з тієї причини, що я хочу зробити все тихо й мирно. По-людськи. — Тут його фірмова усмішка знову сяйнула в усій красі. — Я не збираюся забирати його в тебе. Я пропоную тобі приєднатися до нас. Хіба це не шляхетно з мого боку?
О так. Шляхетніше нікуди. Їй велять подарувати свого сина істоті з найгіршого із світів, мотивуючи прадавньою угодою, що її уклала якась там пращурка. А вона має беззаперечно підкоритись.
— З якої причини я маю тобі вірити? — запитала Тамара перше, що спало на думку. Їй потрібен час, аби щось придумати, знайти хоч якийсь вихід з цієї клітки без ґрат. Якщо вдасться, звісно, адже всі її думки для нього такі ж читабельні, як транспаранти на параді. — Звідки мені знати, що у твоїй історії є хоч краплина правди?
— Бо я ніколи не брешу, — знизав плечима Край. — Але гаразд. Хочеш доказів — добре, маєш право. Я сам дав цю силу вашому роду...
— Ти?! — недовірливо перебила Тамара.
— Авжеж, я. Ти ж не думала, що це люблячий Господь за власним бажанням напоумив тебе копирсатися у вищих сферах? Він, взагалі-то, дуже не любить усякі язичницькі штучки-дрючки. Я в цьому плані більш ліберальний. Так-от, оскільки це мій дарунок, то я прекрасно знаю, на що ти здатна. А от сама ти, здається, цього ще не усвідомлюєш.
