Знак Саваофа - Олесь Ульяненко

— Єво, пiдiйдiть, будьте ласкавi…

Єва кивнула головою, але продовжувала говорити до робiтникiв. Тодi Iлона розвернулася i подалася нагору, її ноги не слухалися, а тiло нiмiло; вона йшла, вiдчуваючи на спинi погляди Єви та Бориса. В туалетi її виблювало. Вона кривила у спазмах рота, пiсля кожного блювка поглядаючи на себе у дзеркало.

— Iдiотка… Ну, я ж iдiотка…

Знову кiлька рожевих пiгулок «Ксанакса». Вона зачекала, коли пiшла, вдарила у голову перша хвиля отупiння, приємного i тягучого, що зробило її тiло знову легким, прозорим, i подалася нагору. До себе у кiмнату, в свою бiлу-бiлу кiмнату. Вона скинула одяг, впала на лiжко, увiмкнула телевiзор, знову встала, пройшлася кiмнатою, розкидаючи ногами речi, таким робом дiсталася до бару, налила чверть склянки вiскi, випила одним махом, повернулася до широкого лiжка, не знати чому, нiжно провела по простирадлах рукою, впала усiм тiлом, радiсно писнувши вiд захвату, перевернулася на спину, широко розкинула ноги, i, вже хмелiючи, нi, крiзь хмiль зрозумiла, що її душить невiдоме почуття, можливо, радiсть, можливо, страх, можливо, ненависть, але, достобiса, — це так приємно. Приємно лежати i думати невiдомо про що у цiй тишi, наче повернулося спекотне дитинство, десь на кордонi юностi, де поруч все, що ти можеш втримати у руках. Потiм тривога луснула в її головi чорною зiркою. Щось замиготiло, спочатку нерозбiрливе, а далi чимдужче, вже при самому зникненнi набираючи обрисiв, до пустоти знайомих. Так, пустка сну ковтнула, накрила її i потягла своїми шляхами.

Прокинулася вона вже затемно, принаймнi Iлонi так видалося. Прокинулася вiд того, що хтось слiдкував за нею у велетенськiй, з одним, на всю стiну, вiкном, кiмнатi; але, на диво, вона не вiдчула страху (якого зроду не вiдчувала), вона навiть не знала, як називається це вiдчуття. Просто витягнувшись на лiжку, солодко, а водночас вдавано потягнулася, сiла, зновутаки рвучко, i увiмкнула нiчники, вмонтованi у стiну.

Борис сидiв, одягнений у пiсочного кольору костюм, на великому пуфi й курив, дивлячись на неї, не вiдриваючи погляду. Iлона потягнулася було до атласного халатика, але облишила, взяла склянку з тумби, випила теплу рiдину, продовжуючи мовчати, знаючи, що Бориса природа не обдiлила делiкатнiстю тупого селянина; нарештi, коли легенький, з тошнотворним присмаком хмiль повернув її до дiйсностi, вона, схрестивши мiцно ноги, закурила i, випускаючи синю цiвку диму, грубо запитала:

— Чого тобi?

— Я тiльки-но прийшов… Мг-м-м… А ти стаєш все кращою…

Iлона зламала сигарету в попiльницi, вiдкинула назад голову i плечi, упершись руками в лiжко, засмiялася пустим, але довгим i дзвiнким смiхом.

— Забудь. I не милься. Голитися тобi не доведеться… Iди краще, бо неприємностi я тобi обiцяю.

— Та нi. Я хотiв просто поговорити… А ти одягнися… I ми поговоримо…

Вiн зачекав, коли вона одягне халат, потiм коли наллє в склянки вiскi, далi заговорив:

— Ти знаєш, менi ось три днi страшно. Чомусь страшно i все. За Нору страшно. За тебе. За доньку… А? Може, я внаправду вирiшив правильно — їх охрестити… — Вiн пропхнув липку слину, затягуючи паузу.

— Це все?! Ху ти… — Iлона усмiхнулася одними кутиками уст, розумiючи, що її накриває той же страх, який межує зi статевим збудженням, той страх, який лiкує її, а не заводить у дике iнфантильне безпам’ятство.

— Я хотiв запитати: як ти ставишся до того… до хрестин?!.

— Блядь, що з тобою, Борисе? Ти взагалi поїхав дахом. Ти, вiд кого тремтить майже пiвкраїни, ти враз несподiвано стаєш схожим на соснiвського вурку типу… — Вона повагалася i таки промовчала, намагаючись вiдкинути надокучливу думку, приторне iм’я. — Невже колись у мене з тобою щось було? Невже я поклала все життя своє, щоб дiстати якийсь лантух iз зiпсованою спермою? Ти надто старосвiтський… певне, так. Цього моя персона не вгадала. Ти б краще поставив мене раком, анiж розпитувати про такi речi, якщо їх назвати можна речами. Невже весь свiт тiльки i подiлився на придуркiв, якi запитують: є Бог чи його нема. Чи то наша фантазiя, чи то страх. Пiди в школу. Запитай у тих дiвчаток, яких ти у велику перерву возив на дачi, коли ще був не таким облiзлим. Iди в сраку зi своїми фанаберiями…

Голос у неї зривався, iстерично клекотiв, — вона сама не вiдчувала, що справжнiй страх, про iснування якого вона не знала, пiдступив, завис темною крилатою тiнню. Борис рвучко витяг хустку, обiтер усе обличчя, лишаючи на бiлому, як тiсто, тiлi рожевi слiди.

— Перестань, а то дам по писку… Я дiйсно боюсь. Мене мучать сни…

— Менше пий. Менше нюхай кокаїн, якщо це тобi не на користь. Вигадай що-небудь. Трахни нову бабу… Ну, хоча б цю Єву…

— Хе-х-хе, Єву… Надто мiцна пташка ця Єва… Менi досить тебе…

Нарештi вона здогадалася, засiпавшись у нiмому, беззвучному смiховi.

— Так, по-твоєму, я винна у тому, що ти ловиш, як першокурсник паскудного лiцею, що нанюхався ацетону, кольоровi глюки… Бiдолаха ти мiй. Аби знала, то я б тобi зроду не дала. Аби знаття, то я б взагалi втекла з цiєї клятої сiмейки… На панель… На вокзал… Куди завгодно… Що тобi дасть той Бог? Га? Потрахатися? Понюхати кокаїну? Грошей? Все це тобi давала моя блядська сiмейка, обтяжена моралiзаторством убивць. Пiди краще до таточка мого. Вiн колись вчився на попа. Хай сповiдає. Або нi, нi, нi! Лiпше до того обiрванця Лаврентiя, якого нiяк не може здихатися Соснiвка. Пiди. Може, вiн тебе у жопу трахне. Чи тобi захотiлося мене, щоб я тебе висповiдала мiж ногами? Ну…

Вона задерла халат, лягла на спину, розставила ноги.

— Давай… Чи ти став романтиком? Га?! Чого не йдеш? Чи вже сповiдався у цiєї новенької сучки?

Борис недбало розстебнув ширiньку, спустив до колiн штани, але член ганчiркою висiв мiж синiх яєчок.

— Одягни штани, недоумку. Ти вже нi на що не здатен. Може, ти i грошi розучився рахувати? А зараз шуруй звiдси. Iди,