Темна вода - Андрій Анатолійович Кокотюха

Справді, біля виходу до пляжу вже тупцяло кілька цікавих.

— Петровичу, хай лізе, коли не боїться, — озвався один із райвідділівських. — Його і правда діставати треба. Ми йому навіть пляхан викотимо, га-га-га! За врєдность, бляха!

Старший знизав плечима, витер лоба, дістав з кишені пачку дешевих цигарок без фільтра і відійшов, мовчки даючи несподіваному помічнику свободу дій.

Скинувши кросівки, Мельник поволі ступив у воду. По тіло пробігли дрижаки — вона була теплою, біля берега — навіть дуже теплою, але від часу його нічної боротьби з течією не минуло й півдоби. В цій воді йому навіть без потопленика раптом стало незатишно. Відкинувши дурні думки, Мельник побрів до дерева. Біля нього вода сягала трошки вище грудей, але стрімка течія знову нагадала про підступну силу Десни, збиваючи чоловіка з ніг. Він піддався, ліг на воду, зробив два сильних гребки і буквально наштовхнувся на труп.

Тримаючись однією рукою за гілку, Віталій подивився в обличчя Кулакова, якого цього разу вони з Ольгою так і не змогли порятувати. Воно виглядало з води, довкола, наче портретна рама, колихалося розпущене довге волосся. Його обличчя в смерті залишило по-дитячому здивований вираз. Видно, вода несла його так, що само обличчя опинилося практично не пошкодженим.

Опустивши погляд нижче, Мельник побачив спереду на животі велику дірку.

Серце закалатало сильніше. Він рвучко потягнув тіло на себе, одночасно вивільняючи його з гілок і перевертаючи спиною догори. Отвір на протилежному боці був вужчим, таким же рваним. Кров звідти вже давно не йшла.

Спеціальної експертизи не треба, аби дійти висновку: Антона Кулакова вдарили спереду чимось гострим і довгим.

Виглядало, ніби його просто закололи. Як порося.

Більш докладно оглядати тіло в Мельника не було часу. Тоді його особиста зацікавленість у такому огляді точно була б помічена. Закусивши губу, Віталій взяв тіло за волосся і повільно потягнув до берега.

Застрахуватися від непотрібних розмов із ним дуже просто. Треба лише знайти в когось мобільний, набрати Зарубу, в двох словах пояснити ситуацію і попросити, аби той якимось чином, нехай навіть прямою своєю владою, спробує заткати рота не в міру цікавому начальнику бази.

На короткий телефонний дзвінок Мельник вирішив розкуркулити Ольгу. Після того, як він витягнув труп, його ніхто особливо не тримав. Побачивши явний кримінал, райвідділовські заметушилися, дільничний голосно заматюкався, і ось його Віталій розумів: за один ранок два потерпілих на ввіреній дільниці, причому одного ледь не вбили, а другого проштрикнули на смерть і кинули в воду.

Він нічого не пояснив Обухівському, чим точно викликав уже погано приховану неприязнь до своєї особи. Ользі сказав лише, що Кулакова вбити і йому треба подзвонити, бо його „трубі” гаплик. Та мовчки протягнула мобільний і навіть не образилася, коли недавній коханець відійшов подалі від її вух.

Заруба вислухав його звіт, жодного разу не перебивши. Потім не звелів, не наказав — попросив залишатися на місці, більше нічого не робити, по можливості виконувати свої прямі обов’язки чи хоча б працювати на публіку, пообіцяв заспокоїти Обухівського і максимально сприяти тому, аби уникнути найменших проявів паніки.

Чекати — значить, чекати. До вечора Мельник нічим іншим не займався, окрім як то бродив довкола понівеченої „Ниви”, то тинявся по пляжу, ловлячи на собі цікаві бісики, то займався сексом із Ольгою в її будиночку — того дня новоспечені коханці зробили це двічі: до обіду та після. Перший раз це було швидше фізичне злягання. Білявка коротко сказала йому: „Ходімо”, завела до кімнати практично за руку, скинула обидві частини купальника-бікіні і лягла, відвернувшись. Кохалися мовчки, зате потім її прорвало — почалося каяття. Вона кричала, що винна в смерті цього нещасного, бо забула сказати озброєній досвідченій людині про те, що бідолаха не повернувся додому зі свого божевільного полювання. Заспокоєння тривало кілька годин, аж поки Ольга знову не віддалася йому: цього разу так само несамовито і бурхливо, як учора вночі. Відпочиваючи після любощів і дивлячись у нефарбовану фанерну стелю, Мельник цілком серйозно прийшов до думки, що сьогодні двічі мав секс із двома різними жінками. З цією думкою він навіть задрімав.

Більше вони про вбивство не говорили. А під вечір з’явився особисто Заруба.

— Бачив, бачив. Типовий вандалізм, скажу я вам, Віталію. Машину треба якщо не в музей, то хоча б на тиждень десь на людному місці поставити: краще всякої профілактики злочинності буде.

— Ми тут не займаємося профілактикою злочинності. Справа взагалі не в потрощеній машині, навіть не в мені. Явне вбивство. Жодних привидів — привиди не орудують довгими гострими предметами!

— Ножами для коління свиней, — уточнив Заруба.

— Що?

— Нічого. Вам хіба за вашу практику не доводилося бачити різні знарядді вбивства людини? Бувають кухонні ножі, трапляється — манікюрні ножиці в сонну артерію на шиї встромляли, хіба ні? У вас же була така справа три роки тому, коли дівчинка-наркоманка вбила так свою маму, бо та не давала їй грошей на „колеса”...

— Ви можете перерахувати всі мої справи?

— А як же! Я ж не двірника наймаю, діло серйозне.

Вони стояли в сутінках на березі Десни і дивилися, як червоне сонце повільно сідає за обрій. Дзижчали комарі, чоловіки ліниво відганяли їх руками від облич.

— Добре, не про мене мова...

— Правильно, не про вас. Не треба, Віталію, сприймати мене як такого собі фокусника. Кролика з капелюха я пере вами виймати не стану, мої реальні, не магічні можливості ви вже знаєте. Тому не питайте про походження інформації, краще сприймайте її і робіть висновки. Я, нагадаю, слухав вас і не перебивав.

— Вибачте...