Ідеальний син - Ізмайлова

Я знайду спосіб. Я не здамся.

Я чую шум зверху. Це кроки? Це поліція? Я починаю кричати, але в мене так пересохло в горлі, що я роблю один фальстарт, перш ніж щось вийде.

"Допоможіть! Допоможіть мені, будь ласка!"

Це кроки. Точно кроки. Прямо над моєю головою чути брязкіт металу, а потім скрип петель. Нарешті, яскравий спалах світла заповнює мій зір.

Після довгого сидіння в темряві світло болісно б'є по очах. Я затуляю очі руками, щоб закрити їх. Це ліхтарик. Хтось світить на мене ліхтариком.

"Олівія? "

Це він. Це не поліція. Він повернувся.

"Допоможіть!" Я кричу, сподіваючись, що сусід чи перехожий почує. "Хто-небудь! Допоможіть мені! Випустіть мене!"

Він хилить голову набік. "Боюся, Олівія, ти даремно витрачаєш час. Ми в хатині посеред глушини. Ніхто не почує, якщо ти закричиш".

Я перестаю кричати і дивлюся на нього, намагаючись перевести подих. Я не зовсім впевнена, що вірю йому, але його, здається, зовсім не турбує, що я кричу. Тож, мабуть, це правда.

"Вибач, що я так довго тобі не передзвонював", - каже він. Хоча в його голосі немає вибачення. Насправді, в його голосі немає жодного виразу, ніби він робот. Він звучить зовсім не так, як зазвичай. Це дивно. "Поліція всюди. Мені довелося чекати до ночі".

"Будь ласка, випусти мене", - хриплю я.

Я дивлюся крізь пальці на його обличчя, мружачись від яскравого світла. Не можу повірити, що колись вважала його красивим. Я, мабуть, була несповна розуму.

"Боюся, я не можу цього зробити", - каже він.

Сльози підступають до моїх очей, але я намагаюся не дати їм впасти. Я відчуваю, що мої сльози не викличуть у нього жодного співчуття. "Чому ні? Я нікому не скажу. Присягаюся. Просто скажу, що втекла. Обіцяю".

"Так. Я впевнений".

"Присягаюся!"

Він посміхається так, що у мене мурашки по шкірі. "Вибач, Олівія. Я не можу тебе випустити".

Я роблю глибокий вдих. "Будь ласка... якщо ти мене випустиш, я... я зроблю все, що ти захочеш. Все, що завгодно".

Він сміється, досить голосно, щоб я зрозуміла, що він, мабуть, каже правду про те, що ми тут єдині люди. "Ти все одно зробиш все, що я захочу. Не схоже, що у тебе є вибір".

Напевно, це правда. Він не великий хлопець, але набагато більший за мене. Він міг би легко перемогти мене, навіть якби я не була слабкою від нестачі їжі та води з пошкодженою щиколоткою.

"Чого ти хочеш?" - запитую я тоненьким голоском.

Він не відповідає мені.

Я вдивляюся в його обличчя. "Тобі краще випустити мене зараз. Якщо не випустиш, коли мене тут знайде поліція, я все їм розповім".

Він знову посміхається. "О, ти це зробиш?"

"Ще б пак!" У мене смикається м'яз на щелепі, коли я кричу на нього. "Я розповім їм, що ти зробив! Ти сядеш у в'язницю до кінця свого життя!"

Я спостерігаю за його виразом обличчя, чекаючи на його реакцію. Але на його обличчі немає навіть проблиску страху.

"Ти погрожуєш мені, Олівія?" - запитує він. "Я дуже сподіваюся, що ні".

В його очах є щось ще більш жахливе, ніж гнилий труп у кутку ями. У роті так пересихає, що я не впевнена, чи зможу щось відповісти. Але я прочищаю горло. "Я не погрожую тобі. Я просто кажу тобі, що станеться".

"Що ж", - каже він, - "тоді я краще подбаю про те, щоб тебе ніколи не знайшли".

Я стискаю коліна, серце калатає в грудях. Він не жартує. Він ніколи не випустить мене звідси. Ніколи.

О, Боже...

Він піднімає в повітря великий коричневий паперовий пакет для покупок і кидає його в отвір. Він падає поруч зі мною, від чого я здригаюся і зойкаю.

"Це їжа та напої", - каже він. "Я не знаю, коли зможу сюди повернутися, тож краще, щоб це тривало довго".

А потім світло згасло.

"Зачекай!" - кричу я. "Зачекай!"

Знову його голос, що прорізався крізь темряву: "Що?"

Я ковтаю, сподіваючись, що зможу востаннє звернутися до його співчуття, бо погрози, очевидно, не діють. "Можеш залишити мені ліхтарик? Будь ласка?"

Він на мить замовкає, ніби обдумуючи це. Чи можу я сподіватися, що він скаже "так"? Я б усе віддала за цей ліхтарик.

"Тут так темно", - тихо кажу я, - "і так важко розгледіти, що тут відбувається. Це зводить мене з розуму. Якби ти міг залишити мені ліхтарик..."

"Ні", - каже він.

І тоді люк над моєю головою зі скрипом зачиняється. І я чую звук замка, який повертається, знову замикаючи мене тут, внизу. Я ховаю обличчя в коліна і ридаю.

Я не хочу тут помирати. Має бути вихід.

Розділ 34

Еріка

Я думала забрати дітей зі школи, але вони обоє хотіли піти, і Джейсон сказав, що ми повинні намагатися зберегти все якнайкраще, наскільки це можливо. Але Джейсон залишився вдома з роботи. Він зачинився у вільній спальні, щоб працювати вдома, хоча я знаю, що він працює над важливим проектом і має купу зустрічей. Він намагається проводити всі зустрічі по телефону.

"Ти можеш піти на роботу", - намагалася я йому сказати. "З Ліамом все буде гаразд".

"Думаю, мені краще залишитися вдома", - наполягав він.

Я не хотіла визнавати, наскільки я була вдячна, що він залишився. Після візиту поліції більше нічого не сталося, але всю ніч я не могла заснути, мене мучили кошмари. Прокинувшись вранці, я