Ідеальний син - Ізмайлова

"Вчуся. У мене завтра тест з історії".

"Можеш зупинитися на кілька хвилин? Я хотів би поговорити з тобою".

Якби це була Ханна, вона б застогнала про те, що я не повинна переривати її, коли вона намагається вчитися, хоча вона і так кожні п'ять хвилин відволікається на свій телефон, коли вчиться. Але Ліам слухняно відвертається від підручника з історії і дивиться на мене, невинно кліпаючи карими очима.

"Що таке, мамо?"

Я глибоко вдихаю. Мої руки тремтять, і я відчуваю, що ось-ось розплачуся. Я пам'ятаю, коли Ліам був молодшим, він ходив до тієї психотерапевтки. Вона використовувала термін, який я обмірковувала, але боялася вимовити вголос:

Соціопат.

Він не відчуває емпатії, як ви. Він не відчуває любові. Він просто прикидається.

Для мене, як для матері, це була одна з найгірших речей, які мені коли-небудь говорили. Ваш син не любить вас. Він не здатен на це. Тоді я відмовлялася в це вірити. Але з роками я зрозуміла, наскільки правдивим було все, що сказала мені доктор Геберт.

"Де вона, Ліаме?" - питаю я. "Де Олівія?"

Він дивиться мені прямо в очі, так само, як і офіцерам, коли брехав їм в обличчя. "Я не знаю".

"Ліаме..." З мого правого ока витікає сльоза, і я витираю її, перш ніж він її побачить. Бути вразливою перед людиною, яка не має співчуття, завжди є помилкою. "Поліція знає, що робить. Що б ти не зробив... Вони все одно дізнаються. Якщо ти скажеш мені, де вона, я зможу тобі допомогти. Я відпущу її. Я можу прикинутися, що просто натрапила на неї..." Я тремтяче дихаю. "Але якщо ти вб'єш її..."

"Мамо". Він супить брови, від чого виглядає молодшим. "Клянуся тобі. Я нічого не робив з Олівією".

"Я не вірю тобі, Ліаме".

Його очі темніють. Бувають моменти, коли я відчуваю страх за свого сина. Наприклад, коли я знайшла його з тим хом'яком, коли йому було лише шість. Він дозволив йому померти від голоду прямо у нього на очах. Бідолашний хом'ячок був такий змарнілий, що можна було побачити всі його маленькі кісточки, що стирчали назовні. Видно було, як він страждав. Та Ліаму було байдуже. Ні, гірше - він насолоджувався цим.

"Я не робив цього, мамо". Його голос твердий, майже злий. "Я не знаю, де вона. Тепер я можу повернутися до навчання?"

Я безмовно киваю, а Ліам повертається на стільці, щоб повернутися до підручника з історії. Він знову починає конспектувати, наче його мати не просто була в кімнаті, звинувачуючи його у викраденні та вбивстві. Таким є Ліам. Він не дозволяє, щоб його щось турбувало.

Після того, як доктор Геберт поставила діагноз, я запитала її, як таке могло статися. Ліам виріс у сім'ї, яка належала до вищого середнього класу, у благополучній родині. Ми дотримувалися жорсткої, але дуже справедливої дисципліни. У нього було чудове дитинство. Як він міг стати таким?

"Часто є генетична складова", - сказала вона.

Але це не пояснювало ситуацію. Ми з Джейсоном були настільки нудними і нормальними, наскільки це взагалі можливо. Це не мало жодного сенсу. Як у такої милої, нормальної пари, як ми, могла народитися така дитина, як Ліам? Я ніколи не розуміла.

До сьогоднішнього ранку. Коли я дізналася, що мій батько сидів у в'язниці за вбивство більше сорока років.

Розділ 33

Олівія

Поняття не маю, як довго я тут пролежала.

Я нарешті перестала кричати. Це тривало дуже довго. І навіть після того, як я перестала, мене все ще трясло. Я сіла в кутку ями, навпроти скелета, і просто обійняла себе. Можливо, годинами. Я не знаю, кому належить цей скелет, але я не можу обманювати себе, що це хороший знак, що він тут. Хтось ще був у цій ямі. І ця людина померла тут.

Або, що більш ймовірно, була вбита.

Спогади про те, як я спустилася сюди, починають повертатися все яскравіше. Хустинка, яку мені тицьнули в обличчя і яка дивно пахла. Неможливість дихати. А потім... нічого.

Він збирається мене вбити. Тому я тут. І я можу лише уявити причину, чому він поклав мене сюди замість того, щоб вбити, - це те, що у нього є інші плани щодо мене, перш ніж він вб'є мене.

Але мене, мабуть, всі шукають. Моя мама... Я так сильно хочу до неї, що мені боляче. Я не можу уявити, як вона злякалася, коли зайшла до моєї спальні і виявила, що я зникла. Вона б одразу викликала поліцію. Вона ніколи не припинить мене шукати. Вона б підняла на пошуки кожного поліцейського в усьому штаті.

А коли поліція знайде мене, вони кинуть його дупу до в'язниці. А я повернуся додому в своє тепле, зручне ліжко. І мама приготує мені млинці з шоколадною крихтою. І я не встану з ліжка цілий тиждень. Ну, може, піду до лікаря, щоб він оглянув мою щиколотку, яка все ще пульсує.

Я виберуся звідси. Я знаю це. Батьки мене знайдуть.

Мій шлунок тихо бурчить. Я вмираю з голоду. І хочу пити. Дуже хочу пити. Я допила воду годину тому. Я знала, що повинна пити більше, але нічого не могла з собою вдіяти. Я взяла термос і без роздумів вилила його собі в горло. І тепер його немає.

Цікаво, скільки часу потрібно людині, щоб померти від зневоднення.

Можливо, саме так померла Фібі. Так я назвала людину, якій належать кістки в кутку. Ми з мамою часто дивилися серіал "Друзі", і Фібі була моєю улюбленою героїнею. Тому я її так і назвала. Фібі. Вона заслуговує на ім'я. Цікаво, чи її батьки досі шукають її. Коли я вийду звідси, я скажу людям, що вона тут. Може, її батьки зможуть заспокоїтися.