Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Будете хату обшукувати? — у запитанні Людмили чувся виклик.

— У мене ордера нема, — миролюбно промовив Максим. — І не треба мені вашу хату обшукувати, взагалі не для цього прийшов. Давайте краще на кухню пройдемо, а то натопчу вам, надворі таке робиться — наче не весна.

Він уже визначив, де кухня, і пройшов туди, на ходу розстібаючи куртку. Галина Петрівна посунула за ним і, коли опер, не чекаючи особливого запрошення, вмостився на ослінчику, нависла над ним горою.

— Не треба нам тут погодою зуби заговорювати. І доброго дядю тут грати. Давайте, в чому там справа, що цей виродок ще для нас придумав.

— Присядьте, Людо, — майже по-хазяйськи, наче в своєму робочому кабінеті, запросив Глод. Молода жінка сіла на стілець у кутку, сперлася на спинку, схрестила руки на грудях, закинула одну обтягнуту чорними лосинами ногу на іншу. — І ви теж, — звернувся до Галини Петрівни, але хазяйка демонстративно залишилася стояти. — Як хочете. Коротше, розмова у нас поки що без протоколу. Бо, скажу вам чесно, ваш колишній родич підкинув нам зайвого геморою.

— Він сам як геморой, — Людмила презирливо скривила губи.

— Вам, звичайно, краще знати. Нам Володимир, гм, Миколайович так само не дуже сподобався як людина. Але як громадянин він цілком має право написати заяву. Ми мусимо відреагувати, а в нас крадіжки, бандитизм і зґвалтування, ще з вашою справою возитися. Може, ви якось між собою розберетеся?

Щось не так. Щось тут не так.

Внутрішній голос узявся нізвідки, наче прокинувся й тепер відволікав Глода від роботи. Йому швидше хотілося провести формальну розмову з жінками, повернутися в управління, доповісти Калиті — ніяким Баглаєм у тій адресі не пахне. Однак нагляд за Людмилою Свиридюк установити треба, взяти її в конкретну розробку. За умови, якщо Рожнов, переможець постійно діючого конкурсу ідіотів, нічого не наплутав. Та внутрішній голос не давав спокою, нагадуючи оперові — він не помічає чогось важливого, що лежить просто на поверхні.

Навіть не так: помітив, та недостатньо роздивився. Не надав особливого значення.

— У чому ми повинні розібратися? — роздратовано втрутилася Галина Петрівна. — Ви ще толком нічого не сказали.

— Скажу. Зараз скажу. — Максим подарував їй знезброювальну посмішку. — Володимир Манько заявляє: ви, Людмило, наказали якимось бандитам, аби ті його регулярно били. У нього купа довідок із лікарні…

— А з дурдому нема? — поцікавилася Люда. — Йому там саме місце, навіть тюрма для нього — курорт. Хіба там вилікують. А правда, що за вироком суду засуджених примусово лікують від алкоголізму?

— Правда.

— Тоді я теж маю право написати на нього заяву. І хай його посадять. Він тут нам спокою не дає, погрожує хату спалити.

— Ви десь працюєте, Людо?

— Це має значення? — Максим знову відчув приховану агресію.

— У принципі ні.

— Живете з мамою?

— А це до чого?

— З’ясовую наявність засобів для існування. Розумієте, ви ж наймали, за словами вашого колишнього, бандитів…

— Нікого я не наймала! — Людмила підхопилася, нервово пройшлася по кухні, знову сіла. — Не наймала! Я його ще, слава Богу, від початку цього року не бачила! Думала, дав спокій, так бачите — нате вам, здрасьтє!

— Правильно, — погодився Глод. — Манько так і написав: перед новим роком до нього в квартиру ввірвалися троє невідомих, сильно його побили, навіть ребро поламали, і попередили, аби лишив свою колишню дружину в спокої.

— Чого ж він відразу не побіг у міліцію?

— Я знаю, — знову втрутилася мама. — До ручки допився твій принц прекрасний, згадав про твоє існування в черговий раз і вирішив із дурних очей ще й міліцію на тебе нацькувати! Тільки нічого в нього не вийде!

— Чому? Може вийти. Розумієте, справа хоч і особиста, але ж криміналом таки попахує, ага. І якщо ви між собою не розберетеся, люди, доведеться нам довго й нудно… Знаєте, — Глод раптом стишив голос, — а я вам розповім, як воно все було. Ви попросили знайомих хлопців, аби ті начистили паяльника цьому придуркові, хіба не так?

— У мене немає таких знайомих, — відрізала Люда.

— Не може бути, щоб ви ні з ким не зустрічалися, Людмило. Двадцять п’ять років, молода, симпатична…

— Не треба мені тут ваші підходи ментівські! — не стрималася молода жінка, відразу зрозуміла помилку, взяла себе в руки. Глод устиг перехопити нищівний погляд матері, кинутий на доньку. — Вибачте, це все від нього, від Вовки лишилося. Бачте, довів. Одна згадка про нього — і мене тіпає всю. Придурок, блін.

— Ну, то як? Може, він із кимось вас у місті побачив після того випадку, приревнував — а чого, буває — і вирішив знову подіставати вас? Як мені з вашим приятелем перебалакати?

— Він тут ні до чого.

— Значить, є приятель?

— Не дуже тактовне запитання.

— А ми не дуже тактовна організація, ми бандитів ловимо. Тому, повторюю, з вашою справою взагалі не хочемо мати нічого спільного. Нехай Манько заяву забере, і більше ми з вами не зустрінемося. За таких обставин, звичайно, — Глод витримав коротку паузу. — То як стосовно приятеля? Чи друга?

І раптом він укляк на місці. Бо внутрішній голос, що не вгавав ні на мить, нарешті чітко пояснив причину занепокоєння. З обличчя опера моментально зник добродушний, навіть трохи простакуватий вираз. Він напружився, вперся поглядом у Людмилу. Вона саме збиралася щось сказати, але зміни в поведінці гостя не можна було