Бранці мороку - Олександр Шевченко

Цей голос багато чого розповідав. Він сказав, що чекав саме моєї появи. Сказав, що в дім заходили й інші, переважно волоцюги-нічліжники. Жоден з них не затримався тут довго, багатозначно мовив голос. Потім порожнечу будинку довго не порушували — аж до мого прибуття.

Ти тут не тому, що вона цього захотіла, сказав мені голос. Ти тут тому, що я цього захотів. Вона тут взагалі остільки оскільки. Вона ніхто без тебе.

Зараз вона хоче запропонувати тобі завести дитину, продовжував голос. Накинути тобі на шию ще одну петлю, щоб тримати тебе біля себе. Я знаю, про що кажу. Воно тобі треба? Я знаю, що ні. Я можу запропонувати тобі щось краще, якщо ти...

— ...айся! Михайле, будь ласка, прокинься!

Все закрутилося й звернулося само в себе, а в очі нахабно полізло жовте світло люстри. Я з кректанням перекотився на лівий бік, щоб уп’ястися мутним поглядом у перекошене обличчя моєї прекрасної Аліни крупним планом.

— Якого дідька? — простогнав я, понад усе бажаючи знову опинитися в тому чарівному лісі з різнокольоровими травами, де ніяке світло не ріже очі. — Господи, жінко, чого ти від мене хочеш серед ночі? Чергові екстрені сексуальні потреби?..

Схоже, вона жодного слова не зрозуміла. Дивилася на мене широко розплющеними очима й важко хекала, а на лобі виразно блищав піт. Я підвівся на ліктях.

— Що? Чорт забирай, та що з тобою? Кажи вже! Чи я здогадатися повинен?

— У кабінеті, — нарешті видихнула Аліна. — У моєму кабінеті. Я знаю, що ти зараз назвеш мене ненормальною, але я знаю, що я бачила. Я знаю, що я бачила це!

— То що ж воно таке? — чесно кажучи, мені було абсолютно начхати. Я зиркнув на будильник — виявляється, ще й десятої немає. От грець. Тепер я півночі засинатиму.

— Я... боюся, що я не зможу тобі пояснити, Михасю, — трусонула головою дружина. — Ходімо мерщій зі мною вниз, доки воно триває.

— Триває що?

— Ходімо, Михасю, будь ласка! Ти повинен це бачити!

Прошипівши безадресний прокльон, я виплутався з ковдри й став на ноги. Залишки сну все ще гуляли в голові, немов луна по печері. Мене обірвали на чомусь дуже важливому. А якщо цей голос більше не з’явиться?

— Веди, — похмуро буркнув я.

Ми вийшли з кімнати і сходами спустилися вниз, у освітлену вітальню. Аліна весь час озиралася на мене, неначе переконуючись, чи йду я за нею. Що вона утнула цього разу? Знову підірвала свою чортову клавіатуру? Чи тепер уже її монітор від’єднався і вилетів у кватирку? Чому вона вперто не бажає залишати мене у спокої?

Дружина зупинилася перед прочиненими дверима кабінету. Завмерла і підняла правицю, закликаючи до тиші, хоч я й не видав досі жодного звуку.

— Дивно... — мовила нарешті. — Більше нічого не чути.

— І що ж тут у дідька дивного? — поцікавився я.

Аліна не відповіла. Вона навшпиньках наблизилася до дверей, неначе очікуючи, що виявить там збіглого з лікарні психопата із закривавленим ножем у руці. Зазирнула у просвіт, потім рішуче розчахнула навстіж. І зрештою знову повернулася до мене.

— Воно припинилося.

Я відсторонив її убік і пройшов до кабінету. Очам відкрився дикий розгардіяш: усі книжки, що до цього стояли у шафі біля стіни, нині валялися навколо, неначе тут проводився якийсь несамовитий обшук. Розкриті, з пожмаканими аркушами, деякі навіть розірвані навпіл, вони вкривали собою всю підлогу й навіть стіл. Те ще видовище. Тепер вже я озирнувся до дружини.

— Що це значить, Аліно? Все ще намагаєшся будь-що привернути мою увагу?

Вона витріщилася на мене, немовби я запропонував їй танцювати брейк голяка.

— Що? Михасю, в мене й на думці не було! Ці книжки... — вона запнулася.

— Що — книжки? Вони, як я бачу, розкидані по всій підлозі. Тобі, як письменниці, це не здається блюзнірством?

— Це не я! — скрикнула вона. — Господи, невже ти думаєш, що мені може прийти у голову така ідіотська ідея — раптом вивалити все з книжкової шафи, а потім збудити тебе, щоби ти на це подивився?

«Я б не здивувався», — крутилося на язиці, та я вирішив стримати сарказм.

— Просто намагаюся зрозуміти. Або це зробила ти, або хтось інший. Оскільки ти заперечуєш свою причетність, то значить, десь тут зачаївся таємничий шкідник, котрий і здійснив цей підступний глум над твоєю бібліотекою. Мусимо його знайти. АГОВ!! Є ХТО-НЕБУДЬ?! АНУ ВИХОДЬ З ПІДНЯТИМИ РУКАМИ!!

— Припини знущатися! — скрикнула Аліна. — Що з тобою таке? Чому ти не даєш мені сказати?!.

— Бо знаю, що ти скажеш. Якщо обидва запропоновані варіанти відкинуті, залишається останній — надприродний. Бісові книжки самі це зробили.

— Саме так і було, — після кількох секунд мовчанки холодно відказала дружина. — Мої бісові книжки пурхали в повітрі, неначе метелики. І ще я виразно чула дитячий голос. Ось чому я покликала тебе.

Я витримав паузу, вишукуючи на її лиці хоч слід того, що вона жартує, але схоже, що вона сказала це на повному серйозі. Зрештою похитав головою.

— Ти мала рацію, Аліно. Ти дійсно ненормальна.

Її обличчя набуло шокованого виразу, наче я дав їй ляпаса. І на якусь мить я здивувався сам собі. Я ніколи не розмовляв з власною дружиною у такому тоні. Ці слова неначе самі зривалися з вуст. Та все ж сором, як і жаль,