Мiстер Мерседес - Стівен Кінг

Він легко біжить через галявину разом зі своїм собакою, великим ірландським сетером, який мчить за ним по п’ятах. А поза ними біжить і приблизно дев’ятирічна Джеромова сестричка.

— Купи мені якогось шоколадного, Джеррі! — кричить вона. — Будь лааасочка!

У нього навіть ім’я білого хлопця. Джером. Джеррі. Це образливо. Чому б йому не бути Треймором? Або Девоном? Або Лероєм? Чому він не якийсь там йобаний Кунта Кінте[102]?

Джером у мокасинах без шкарпеток, щиколотки в нього все ще зелені після підстригання галявини в екс-копа. На його безумовно вродливому обличчі велика посмішка, і Брейді може закластися, що, коли він спалахує нею до своїх вікендових краль, ті дівчатка спускають з себе трусики і розчепірюють руки: «Нумо входь, Джеррі».

Сам Брейді ніколи не був із дівчиною.

— Як настрій, чоловіче?! — питається Джером.

Брейді, який уже виліз із-за керма і стоїть біля торгового віконця, вишкірюється:

— Добрий. Уже майже кінець зміни, і від цього в мене завжди добрий настрій.

— У вас залишилося якесь шоколадне? Ота Маленька Русалонька бажає шоколадного.

Брейді показує йому великий палець, так само усміхаючись. Це майже та сама усмішка, яку він мав під клоунською маскою, коли з буквально втиснутою в мат педаллю акселератора він врізався у натовп отих жалюгідних шукачів роботи перед Міським Центром.

— Добре вас чую, прийняв-пойняв, друже мій.

Підбігає маленька сестричка, очі іскряться, кіски метляються.

— Джере, не називай мене Маленькою Русалонькою, я це ненавиджу!

Їй років дев’ять чи близько того, і в неї також сміховинно біле ім’я: Барбара. Брейді сприймає чорношкіру дитину з іменем Барбара чимсь настільки сюрреалістичним, що навіть не образливим. Єдиний, хто в цій родині має негритянське ім’я, це собака, який зараз стоїть на задніх лапах, поставивши передні на борт фургона, і махає хвостом.

— Оделл, сидіти! — наказує Джером, і пес сідає, хекаючи, проте з веселим виглядом.

— А як щодо вас? — питає Брейді в Джерома. — Що-небудь вам?

— Мені ванільне, м’яке, будь ласка.

— «Ванільним тобі самому хотілося б бути», — думає Брейді та вручає їм їхні замовлення[103].

Він любить підглядати за Джеромом, йому подобається знати все про Джерома, бо у ці дні Джером, схоже, єдина людина, яка бодай якось спілкується з Дет-Пенсом, і за останні два місяці Брейді бачив їх разом достатньо, аби зрозуміти, що Ходжес ставиться до хлопця як до друга, а не тільки як до спорадично найманого робітника. Сам Брейді ніколи не мав друзів, друзі небезпечні, але він знає, що вони таке: хабарі власному «его». Емоційні страховки. Коли тобі погано, до кого ти біжиш? До своїх друзів, звісно, і друзі кажуть тобі речі на кшталт: «ох, невже» та «не журись», а ще «ми з тобою» та «ходімо, десь посидимо, вип’ємо». Джерому всього лише сімнадцять, ще недостатньо дорослий, аби піти десь випити з Ходжесом (хіба що содової), але він завше може сказати «не журіться» та «я з вами». Отже, Брейді не припиняє стежити.

Місіс Трелоні не мала жодних друзів. І чоловіка не мала також. Тільки свою хвору матусю. Завдяки чому вона була легким м’ясом, особливо після того, як її почали обробляти копи. А що, вони зробили за Брейді половину роботи. Решту він зробив сам, буквально під самісіньким носом тієї кощавої суки.

— Ось, тримайте, — промовляє Брейді, вручаючи Джерому замовлені ним ласощі, а так хотілося б, аби вони були затруєні миш’яком. Або, скажімо, варфаріном[104]. Зарядити цим морозиво, і в них тектиме кров з рота, з очей і вух. Не кажучи вже про їхні гузна. Він уявляє собі, як усі діти Вест Сайду кидають свої наплічники і дорогоцінні мобілки, коли в них з кожного отвору починає дзюрити кров. Який міг би вийти з цього фільм-катастрофа!

Джером подає йому десятку, і разом з рештою Брейді вручає йому собаче печиво.

— Для Оделла, — каже він.

— Дякую, містере! — каже Барбара і лиже свій шоколадний ріжок. — Смачнюще!

— Насолоджуйся, серденько.

Він їздить фургоном «Містер Смаколик», а також часто їздить на виклики «фольксвагеном» з написом «Кібер-Патруль», але справжня його робота цього літа — це детектив К. Вільям Ходжес (Пенс.). А саме — зробити так, щоб детектив Ходжес (Пенс.) скористався отим своїм револьвером.

Брейді бере курс назад, до Фабрики морозива Льоба, щоби поставити там фургон і перевдягнутись у своє нормальне вбрання. Всю дорогу він дотримується обмежень швидкості.

Хто про безпеку дбає, біда того обминає.

— 3 —

Після того, як він залишив «ДеМазіо» — відволікшись тільки на те, щоб розібратися з баламутами під віадуком платної автомагістралі, — Ходжес просто кермує своєю «Тойотою», спрямовуючи її по міських вулицях, не маючи на думці жодного конкретного пункту призначення. Чи так він думає, аж поки не усвідомлює, що опинився на Бузковому проїзді, неподалік озерного узбережжя, у гламурному районі Цукрові Пригірки. Тут він зупиняється на протилежному боці вулиці від під’їзної алеї, що перекрита воротами, на одному з кам’яних стовпів яких висить табличка з номером 729.

Будинок покійної Олівії Трелоні височіє наприкінці асфальтованої дороги, майже такої ж широкої, як та вулиця, на яку дивиться його фасад. Оголошення ПРОДАЄТЬСЯ на воротах запрошує Правомочних Покупців телефонувати до фірми МАЙКЛ ЗАФРОН — НЕРОУХОМІСТЬ І ГАРНІ БУДИНКИ. Ходжес гадає, що, зважаючи на стан ринку житла в цей Рік Господа Нашого 2010-й, це оголошення висить тут уже якийсь довший час. Проте хтось доглядає за моріжком, трава підстрижена, а, зважаючи на розмір галявини, той хтось мусить використовувати косарку набагато більшу за Ходжесового «Газонного Хлопчика».

Хто платить за догляд? Мусить існувати правонаступник місіс Т. Вона безперечно купалася в грошах. Здається, йому пригадується, що в затвердженому заповіті цифра сусідила десь з сімома мільйонами доларів. Вперше після свого виходу на пенсію, коли він передав нерозкриту справу Бійні при Міському Центрі Піту Гантлі й Ізабель Джейнз, Ходжес загадується, чи жива ще мати місіс Т. Він пам’ятає, що сколіоз був зігнув ту бідну стару леді майже пополам, наділивши її жахливими болями… але сколіоз не обов’язково смертельна хвороба. І ще, хіба не було в Олівії Трелоні якоїсь сестри, що жила десь на заході?

Він риється в пам’яті, нашукуючи ім’я тієї сестри, але не знаходить. Що він точно пам’ятає, це те, що Піт заповзявся називати місіс Трелоні місіс Смикавкою, бо вона безупинно поправляла на собі одяг і причісувала зав’язане в тугий вузлик