Оксамитовий перевертень - Олександр Шевченко

— Йди. — Тамара дивилася, як повільно, підкреслено обережно йде до виходу Наріне, як прямо вона тримає спину, і їй стало зрозуміло те, що будь-який студент медичного інституту помітив би вже на першому курсі. Втім, вона побачила б це навіть без усіляких фізичних ознак, побачила, якби останні дні не зважала лише на свої турботи. — Він тебе б’є?

Наріне озирнулася, несподівано хмикнувши, і ця її зухвала, піратська усмішка дещо нівелювала жорстокість її наступних слів.

— Ні, просто лупить. Як сидорову козу.

— Чому терпиш?

Наріне повернула не лише голову, а й торс, що дало їй змогу ефектно знизати плечима.

— Не маю хати... освіти... грошей... нічого свого, все — Максове. Тато мій склав заповіт на користь Бориса, все йому відписав — і квартиру, і...

— Брату твоєму молодшому?

— Так. А хіба я вам... тобі про нього розповідала? Не пригадую коли, але, напевне, встигла. Ну, й Боря мій того ж дня вказав мені на двері. Щоправда, це не завадило йому постійно стріляти у мене по гривні — тоді я ще працювала. А Максим сказав: «Нащо тобі перед ним принижуватися, судитися за ті дві нещасні кімнатки? Кидай свою дурну роботу, що ти там за прилавком копійки рахуєш, і перебирайся до мене. Я тебе пропишу».

— І не прописав.

Наріне знову всміхнулася, але вже ніяково, наче перепрошуючи за те, що в неї такий нечесний чоловік.

— І часто він тебе лупцює?

— Коли зриває голос і починає хрипіти. Десь раз на тиждень. Ще він часом бавиться — називає пестливими словечками, сюсюкає зі мною, і... — Тут молодиця затнулась. — Я не хочу про це говорити.

— А хочеш, у нього руки відсохнуть?

Наріне мовчала.

— То хочеш чи ні?

— Ти це серйозно?

— Цілком.

— Ти можеш це зробити?

— Можу.

— Тоді він битиме мене ногами.

— Це не проблема. Зробимо так, що у нього відсохне все, чим він може тобі зашкодити, включаючи член та язик.

Наріне сильно й помітно коливалася — було ясно, що вона вважає цю пропозицію неймовірно спокусливою. Нарешті вона спитала:

— А чому?

— Що — чому?

— Чому ти хочеш зробити це для мене?

Бо ти, напевно, врятувала мені життя.

— Мені тебе шкода. Жодна жінка на таке не заслуговує.

— А що, як я хвойда?

Тут Тома не витримала і гигикнула.

— Авжеж. А я цариця Савська. Та хай там що, але існує РАГС. А в ньому інколи дають розлучення. Особливо таким парам, як ви.

— Ми вінчалися, — трохи поміркувавши, зізналася Наріне.

— Навіщо?

— Для краси. Дуже гарний обряд.

— Чудово. Я мала б це передбачити. Ти віруюча?

— Е-е... в принципі, так.

Тамара закотила очі — це було неважко, бо вони прагнули до неба без зайвих зусиль. Зомліти, чи що, заради цікавості? Ніколи з нею такого не було...

— Зрозуміло. А він?

— Ні.

— Але він, безумовно, хрещений?

— Боюся, що ні.

— О, мати божа, то що ж за піп вас вінчав?

— А Макс сказав попу, що хрещений. Як той перевірить? У ті часи свідоцтв про таїнство хрещення не видавали, робили це здебільшого тишком-нишком, ось і... Це вже потім він мені зізнався, що до церкви вперше потрапив, коли про вінчання домовлявся.

— Розумію, — повторила Тома. — Твій Максим виняткової душевної краси чоловік. Порядний і чистий, як лоно Мессаліни. Він хоч усвідомлює, який гріх узяв на душу, чи вважає, що й із чортом у пеклі розцілується?

— Не думаю, що його турбує така далека і туманна перспектива, як пекло, — сказала Наріне, переминаючись з ноги на ногу. Лише зараз Тамара зауважила, що її рятівниця стоїть боса на холодному лінолеумі, і їй стало соромно. Оскільки цього відчуття Тома не любила, бо воно створювало дискомфорт, довелося гаркнути:

— Чого вклякла? У ліжко кроком руш!

Наріне як вітром вимело з вітальні, тільки й чути було, як затихає шльопання її голих п’ят. Відповіді на питання про кінцівки Макса Тамара так і не дістала, тому про всяк випадок гукнула навздогін:

— Ну то як?

І зі спальні долетіло:

— Нехай живе. Поки що.

— А він і живе. Прямо зараз. Тільки не з тобою, — пробурмотіла Тома і підвелася. Туманна, гм... щось таке. Але — далека? Вітьок, певно, теж так вважав. Не розрахував трохи.

За вікнами вже займався світанок. День обіцяв бути довгим, а ніч... що ж, ця ніч для неї вже скінчилася. Тамара вийшла на кухню, де залила окропом залишки гидкої розчинної кави прямо в бляшанці. Зазвичай вона пила заварну, справжню, але нишпорити по коробах, шукаючи млинок для зерен та турку не було ніякого бажання. Як, втім, і думати про те, що ж трапилося. Але вона мусила. Заради Рити. Тепер, коли Віктор зненацька помер, знайти її буде ще складніше. Тьотя Клава або нічого не знає — що само по собі абсолютно не узгоджується з її «хочу-все-знати» іміджем, — або все знає і мовчить. А якщо тьотя