Безсоння - Стівен Кінг

— Я люблю тебе всім серцем, — сказав він. — Пам’ятай про це, Луїзо.

— Я знаю, — спокійно відповіла вона. — А я люблю тебе. Ось чому й не можу тобі дозволити цього.

Луїза обхопила його за шию мертвою хваткою, і Ральф відчув, як міцно пригорнулися до нього її груди, коли жінка зробила глибокий вдих.

— Забирайся геть, смердючий виродку! — крикнула вона. — Я не можу тебе бачити, але знаю, що ти тут! Забирайся геть! Іди, дай нам спокій!

Наталі, завмерши на місці, здивовано дивилась на Луїзу. Розалі, нашорошивши вушка, зупинилася поруч із дівчинкою.

— Не виходь на дорогу, Наталі! — крикнула дівчинці Луїза. — Не…

І в цей момент її руки, що обвивали шию Ральфа, опинилися в порожнечі. Він зник як дим.

21.

Атропос глянув туди, звідки почувся тривожний крик, і побачив Ральфа з Луїзою, що стояли на протилежному боці Гарріс-авеню. І що більш важливо, він зрозумів — Ральф бачить його. Очі Атропоса розширились, а губи розтиснулися в оскалі ненависті. Рука карлика зметнулася в захисному жесті до лисої маківки в шрамах від ран, завданих його ж власним скальпелем.

(— Та пішов ти, Шотті! Ця маленька сука належить мені!)

Ральф побачив, що Наталі здивовано й непевно дивиться на Луїзу. Він чув, як кричала Луїза, забороняючи дівчинці виходити на дорогу. Потім десь поблизу заговорив Лахесіс.

(— Піднімайся, Ральфе! Якнайвище! Швидко!)

Ральф відчув спалах у голові, потім нудоту в шлунку, а тоді весь світ моментально став яскравіший, наповнившись барвами. Він напівбачив, напіввідчував руки Луїзи, а потім почав віддалятись від неї — ні, його несли геть. Ральф відчув, як він уливається в потужний потік, і зрозумів: якщо й існує така річ, як Вища Визначеність, то він приєднався до неї.

Наталі й Розалі тепер стояли навпроти будинку, який Ральф колись ділив з Біллом Мак-Ґоверном. Наталі, непевно подивившись на Луїзу, помахала рукою.

— З Розі все гаразд, Луїзо, — бачиш, вона поруч зі мною. — Дівчинка погладила собаку по голові. — Не турбуйся, я переведу її через дорогу. — Потім, ступаючи на проїжджу частину, вона крикнула матері: — Ніяк не можу відшукати свою бейсбольну кепку! Здається, її хтось украв!

Розалі і далі сиділа на тротуарі. Наталі нетерпляче обернулася до неї:

— Ходімо, дівчинко!

Зелене авто наближалося до Наталі, але дуже повільно. На перший погляд, автомобіль нічим не загрожував. Ральф одразу ж упізнав водія, він не сумнівався у своїх почуттях і не вважав, що це галюцинація. У цей момент абсолютно правильним здавалося те, що за кермом зеленого «форда-седана» сидить колишній рознощик газет.

— Наталі! — крикнула Луїза. — Наталі, ні!

Атропос, стрибнувши вперед, штовхнув Розалі № 2 під хвіст:

— Забирайся звідси, скотино! Забирайся, поки я не передумав!

Атропос востаннє посміхнувся Ральфу, коли Розалі, пискнувши, кинулася на дорогу… Просто перед «фордом», який вів шістнадцятирічний Пітер Саллівен.

Наталі не бачила машини, вона дивилася на Луїзу, яскраво-червоне обличчя якої перетворилося на маску жаху. Нарешті до Наталі дійшло, що Луїза кричить зовсім не через собаку.

Піт помітив гончу, що бігла; не побачив він лише маленьку дівчинку. Він вивернув убік, щоб не зачепити Розалі, і цей маневр скерував машину просто на Наталі. За вітровим склом Ральф побачив двоє переляканих облич, йому здалося, що місіс Саллівен кричить. Атропос застрибав од радості, плескаючи в долоні:

(— Гей ти, шот-таймере! Старий дурню! Казав же я, що помщуся тобі!)

Дуже повільно Елен упустила батон.

— Наталі! Бережи-и-и-и-сь! — крикнула вона. Ральф рвонувся з місця. І знову виникло відчуття лише уявного пересування. А коли він наблизився до Наталі, стрибаючи з витягнутими руками, усвідомив, що машина — відбиті сонячні промені, що пробивалися крізь темний саван, сліпили очі — зовсім поруч. Ральф викликав внутрішній спалах, який востаннє опустив його у світ шот-таймерів. Він упав у світ, що розривався від звуків: крики Елен і Луїзи, вереск «форда». А над усім цим, немов яструб, ширяв уїдливий регіт Атропоса.

Ральф побачив на мить величезні блакитні очі Наталі, а потім з усієї сили штовхнув її в груди й живіт, відкидаючи якнайдалі. Дівчинка приземлилася на узбіччя, розметавши волосся по тротуару, але жива і здорова. Звідкись іздалеку почувся лютий крик Атропоса. Дві тонни металу, що все ще рухалися зі швидкістю тридцять кілометрів на годину, врізалися в Ральфа, і одразу всі звуки вмерли. Він підскочив угору, описуючи повільну дугу — принаймні, зсередини всі рухи відчувалися уповільненими, — на щоці, немов татуювання, залишився відбиток колеса, а зламана нога мляво обвисла. Ральф устиг помітити під собою тінь, що ковзнула бруківкою у формі літери «X»; Ральф устиг побачити над собою розсип червоних плям і подумати, що, мабуть, Луїза забризкала його фарбою дужче, ніж він припускав. Ральф устиг побачити Наталі, що сиділа на тротуарі, плакала, але була ціла… І відчути Атропоса, що потрясав із люті кулаками.

«Здається, для старого дурня я діяв чудово, — подумав Ральф. — Ось тепер можна й відіспатися».

А потім у смертельному падінні він ударився об бруківку й покотився — дроблячи череп, ламаючи хребет, дірявлячи легені осколками кісток, перетворюючи печінку на безформну масу, розриваючи нутрощі.

І нічого не боліло.

Узагалі нічого.

22.

Луїза ніколи не забувала жахливого гуркоту, що ознаменував повернення Ральфа на Гарріс-авеню, і кривавого сліду, що тягнувся за ним, поки тіло Ральфа котилося до автобусної зупинки. Вона хотіла закричати, але не посміла; якийсь внутрішній, щирий голос підказав їй, що коли вона закричить, то від шоку, жаху й літньої спеки знепритомніє, а коли отямиться, Ральф буде вже недосяжний для неї.

І замість того щоб закричати, Луїза кинулася вперед, гублячи туфлю, принагідно зауважуючи, що Пітер Саллівен вибирається з «форда», що завмер майже на тому ж місці, на якому машина Джо Вайзера — теж «форд» — збила Розалі № 1 кілька років тому. Вона невиразно усвідомлювала, що Пітер кричить.

Луїза впала на коліна біля Ральфа, завважуючи, що зелений «форд» якимось чином змінив його, що тіло під знайомими штанами й заляпаною фарбою сорочкою значно відрізняється від того, яке вона тримала в обіймах менше хвилини тому. Але очі Ральфа були розплющені, він був при пам’яті.

— Ральфе?

— Так. — Голос його був чистий і звучний, без найменших ознак зніяковілості чи болю. — Так, Луїзо, я чую тебе.

Вона хотіла було обійняти його, але завмерла, згадавши, що не можна тривожити тяжкопоранених, бо цим можна заподіяти їм ще більшого болю і навіть убити. Потім Луїза знову подивилася на Ральфа, на кров, що струменіла з куточків уст, відзначила, що нижня частина його тіла перекручена стосовно верхньої,