Жартівники - Мирослав Сивицький

21 березня

«І обрання районного керівництва пройшло за схожим сценарієм. Головою Ради обрано першого секретаря компартії Моспана.

Ось для чого так нагло ввели цю посаду. Після відміни 6-ї статті, партія втратила силу, й тепер через своїх ставлеників у Радах, і далі проштовхуватиме „мудрі“ ідеї…

* * *

На підсумковій нараді в обкомі профспілок визнали, що в нашому клубі проводиться справжня робота по відродженню народних традицій та звичаїв.

Виступила Люба й сказала, що знімає з контролю наш будинок, а на третій квартал виділила новий кольоровий телевізор і відеомагнітофон.

* * *

У кіосках Тернополя з'явились у продажу напівголі красуні з не дуже вдалою назвою: „Відеокліп“. Не за горами той час, коли продаватимуть фотографії зовсім голих.»

11 квітня

«Обласна Рада постановила, щоб на території області над усіма установами підняти синьо-жовтий прапор. Державним гербом рахувати тризуб, виконувати гімн „Ще не вмерла Україна“. Під постановою підпис: В. Острожинський — голова Ради, секретар обкому компартії України.

Ось так. Це не голі красуні.

Галина — новообраний секретар сільради, повернувшись з Югославії, відмовилась іти працювати секретаркою, до того ж заявила, що складає з себе повноваження депутата. Я, як голова Ради, тепер маю призначити додаткові вибори на її округу.»

4 травня

«На секретаря сільради знову преться… Наташка! Вже накерувалась у профкомі. Причина? Тепер секретар у сільській Раді отримує більше, як голова профкому. Вміють же люди! А я воюю з вітряками та вірю в химери! Однак постараюсь перерізати їй дорогу, відомщу за отой профком, коли мені пропонували „красіво уйті“.

Згідно з новим положенням всі сесії веде голова Ради. Маю попередню домовленість з більшістю депутатів, що підтримають кандидатуру Марійки — акушерки медпункту, котра дала на те свою згоду. Це добра, щира жінка й за неї проголосує більшість.»

14 червня

«За Наташку проголосувало аж двоє! На місце Галини обрали депутатом рухівця…

І все ж, я зречуся цього поста. Більша частина депутатів — байдужі люди, й навіть слухати не хочуть, а не те, аби вірити, що в селі можна щось змінити. В тому числі й „аппарат“: голова виконкому, бухгалтерка, й новообраний, з мого ж подання, секретар.

Голова виконкому не сприймає жодної моєї ініціативи, а лише чекає і ревниво виконує вказівки району. Тоді що ж це за самоуправління?

На наступній сесії подам заяву на звільнення.»

28 червня

«Посварився з Наташкою. Після невдачі з поверненням у секретарки, вона знову закусила вудила.

— Чому ви не оплатите Кокульському за керівництво хором?

— Нехай піде з концертом на ферму, тоді заплачу.

— З хором на ферму? Та маєте любимчика Білошийкіна, нехай збере агітбригаду й виступає не лише на фермі, а на тракторній, в автопарку, нехай виїде в поле…

— Заставте його, нехай збере.

— Як заставити, коли ви всі мої розпорядження анулюєте? За Беняка я був директором, а відколи ви стали головою профкому, Білошийкін що хоче, те робить, а ви ще йому потураєте… Поверніть мені права директора БК, або я піду геть.

— То йдіть!

Що ж, мабуть, назріла пора „уйті красіво“, а Наташка з Білошийкіним нехай керують…»

1 липня

«Ще отой „патріот“ Кокульський, бачить, що москалиха не хоче йому заплатити, тероризує мене, вимагає 300 крб., а ні, то лишає хор. Це такі в нього „громадські засади“.

Тут підіпхалась Зонька:

— Як так не хоче заплатити? Прийдіть завтра до мене в медпункт, підемо разом до Наташки й про все домовимося.

Я, дурний, послухався її поради й пішов. Там уже була Наташка. Склали договір, оскільки Кокульський не є працівником будинку культури, і я пішов у контору до головбуха. Коли повернувся, Наташки вже у медпункті не було.

— Де її вхопило? — запитую у Зоньки. Поряд з нею стоїть продавець промтоварного — Мироська, ще одна підлабузниця, й шкірить передні кливаки.

— Ну що, знайшов Ніну, є гроші? — пропускає мимо вух моє запитання Зонька.

— Є. Потрібно ще, на касовому ордері, поставити Наташкин підпис. Де вона?

— От бачиш, — гне Зонька далі, — як треба робити! Я коли йду до свого начальника щось просити, то ще здалеку кланяюсь…

— Певно! Буду я на своїй землі усіляким зайдам кланятись! На відміну від тебе, я нікому й ніколи не лизав і не збираюсь лизати п'ят, тим більше отій рудій сучці…

Тут з тріскотом розчиняються двері, що ведуть до суміжної кімнати, звітам, як ошпарена, вискакує Наташка: очі — два мечі, ластовиння — смола!

— Я на вас у суд подам!! — дзявкнула високим надривним голосом.

Я здогадувався, що Зонька „сексотить“, що допомагає їй Білошийкін, але ніколи б не подумав, що здатна на таку підлоту — навмисне спровокувати!

— Пізнаю кагебіський вишкіл! -- вихопилось у мене. Я з ненавистю блимнув на Мироську, що все ще оскіряла передні кливаки — могла ж попередити про те, що Наташка заховалась — повернувся і пішов.

Назустріч учасник хору, тракторист Ілько:

— Читали хлопці на бригаді твою статтю. Добре написано. Всипав ти їм перцю!

Це він про надруковане в обласній газеті оповідання „Сухозлітка“.»

5 липня

«Оповідання наробило шелесту у селі. Плутаючи його зі звичайною публікацією, люди однозначно вирішили, що це написано про наш радгосп.

В оповіданні головний персонаж каже про директора радгоспу, що той „позвозив шлюх зі всього району“. Оскільки Ясьо любить „скакати в гречку“, й у деякій мірі є прототипом, у селі одностайно вирішили, що газета пише про нього.

Контора збунтувалась. Оскільки серед них нема місцевих, ламають голови, кого ж конкретно я маю за „шлюх“…

Отже, окрім Наташки, ще й ці подаватимуть на мене в суд.»

7 липня

«Прийшов до мене Стах Доскоч — його вуличне прізвисько Канарейка. Таке ж прізвище головного персонажу з оповідання „Сухозлітка“. Розказує, що його викликав директор до контори, і допитувався, чи він таке говорив, як це написано в газеті.

— Ти чому йому не відрубав, що ти Доскоч, а не Канарейка, й що розповідь в оповіданні не про тебе?

А взагалі йому приємно, багато фактів з його життя перейшло в оповідання до головного персонажу.

— Я розумію, що ти мене похвалив.  Тільки стережися! Вони всі страх які люті, й точать на тебе ікла…»

17

— На, маєш! — видихнула розчаровано дівчина й чомусь зазирнула на зворотню сторінку останнього аркушика рукопису.

— Що, дитинко? — Нестор відірвався од писання і поглянув на