Жартівники - Мирослав Сивицький
— З першого погляду й по самі вуха, — Нестор присів на пуфик.
— Еге ж… Я уже люблю тебе.
— Нічого. Це минеться, як тільки повернешся до своїх.
— Скажи, а ти не хотів би, аби я стала твоєю? Аби пестила, кохала палко, беззавітно й до самозабуття, і ми могли б це почати негайно… Скажи, ти не любив би мене?
— Хто згорів, того не запалити…
— Фе, Несторе, плагіатом тхне! Хоча, як на мене, щось ти надто швидко згорів. Чоловіки й у глибокій старості ще прагнуть жінок, особливо молодих. І знаєш чому? Бо в жінці є щось таке, таке неосяжне, божественне, недарма ж стільки творів мистецтва присвячено їй.
— Еге ж, найбільше шедеврів у художників та поетів. Це ж неперевершені мастаки вихваляти упаковку…
— Несторе-е..
— Ну скажемо трошки інакше. Вихваляти не упаковку, а м'ясо і яке воно рум'яне, біле, пухке й має таке пишне волосся, такі очі, такі руки…
— Знову плагіат! Тепер уже із Франка.
— Ти диви! — видихнув хлопець.
— Не сподівався, що в мене під упаковкою, чи пак м’ясом, щось та є?
— Каюсь, грішний, — сміється хлопець. — Гаразд, купайся, а я піду. Відпустиш?
— Зажди, потри ще тільки спину, — вона подала намилену пухнасту мочалку.
— Несторе, — вигнувши луком спину, яку щиро натирає хлопець, невгаває Надійка, — ти не відповів на одне моє запитання.
— Яке ж це?
— Чи я тебе збуджую. Ти, часом, не гей?
— Ні. Але після Афгану, я довго не міг спокійно дивитись на жінок.
— А це ж чому?
— Тобі б краще цього не знати.
— Я ж не дитина, — вона випрямилась, заклала за голову руки, і хлопець почав намилювати тверді, мов з каміння, груди, горбкуваті пасмуги мускулів на животі.
— Гаразд. Я зразу, після призиву, попав у спеціальний винищувальний батальйон, якому було дано завдання стирати з лиця землі цілі поселення, разом з дітьми, стариками, жінками… За те нам, отим звироднілим головорізам, дозволяли, як винагороду, ґвалтувати тамтешніх дівчат, жінок, яких зразу ж, пристрілювали…
— Боже мій! — опустила руки й звела на Нестора очі із застиглим у куточках жахом. — Невже це правда?
— Правда, Надю, страшна, неймовірна, але правда! Кругом смерть, крики, постріли, вогонь, плач приречених і… ґвалтування… Не кожна нормальна людина здатна таке перенести… Це з часом пригоїлось, але тут новий підступний удар — Неля! Все спливло з новою силою і, як кошмар, довго переслідувало мене… Там у Афгані, були серед нас і совістливі, так «діди» ледь не під дулом заставляли ґвалтувати, аби всі були однакові.
— І як же ви, після цих страхіть, служили далі?
— Батальйон розформували зразу, як тільки закінчились оті «розчистки територій»…
— І ти робив це?
— За невиконання наказу, це ж була війна, розстрілювали. Правда, я не ґвалтував, а «діди» мене побоювались…
— Надю, тобі погано? — враз завважив зміни на обличчі дівчини.
— Не зважай. Це зараз пройде… Вже проходить… І, будь ласка, вибач мені, і за ґея, і що змусила роз'ятрити старі болючі рани… Так, життя, все таки складна штука… Та будь певен, що ближче ми пізнаємо одне одного, то менше матимеш підстав для розчарувань… Коли чесно, то ти справді мені подобаєшся…
— Знову? — Нестор завважує в очах дівчини жваві іскорки.
— На цей раз без жартів.
— Але ж я старий. Десять літ, дитино, то все таки десять літ.
— Старий у двадцять вісім? Та ще шістдесятилітні діди беруть собі за дружин вісімнадцятилітніх… А з нас вийде класна, надідеальна пара! Сам кажеш, що окрім оспіваного поетами «м'яса», у мені щось є, а ти ж ще сотої частини про мене не знаєш. Скажу тобі по щирості, я до безтями залюблена в книжку й буду тобі добрим помічником у твоїй справі, стану особистим секретарем, добрим ангелом-хоронителем…
— Гаразд, янголе-хоронителю, нахилися, нехай змию мило й піду. А то ще трохи й почну вірити у щирість твоїх слів. А це вже небезпечно. Попереду ніч, а навкруги ліси…
— І ми всю нічку будемо не тільки цілуватись, — весело сміється дівчина від лоскітливого доторку рук, що ніжно змивали милиння. — Мені сьогодні вже один наспівував цю пісеньку.
— Масажист?
— Він, клятий… До речі, ти вже твердо знаєш хто він?
— А так. Синок Іллярія Кандиби… Ну, а тепер бувай. А то, не приведи Господи, наднесе лихе Софійку, влетить нам безсоромним…
— Спасибі, Несторку, — звела на хлопця повні щастя очі. -- За все, за все, а за те, що помив, зокрема. Мені так було добре, коли твої руки торкались мене… Тепер іди, а я ще поніжусь трохи, а тоді покличу…
Нестор зайшов до літньої кухні. У печі весело потріскували дрова, на плиті сичали, пересварюючись, каструлі, а на одній, найсердитішій, аж покришка підстрибувала, випускаючи клубки пари, як злості…
— Як там Надійка? — щурить очі баба Софійка, ріжучи велику цибулину до миски з покраяними помідорами та огірками.
— Купається.
— Не залишай її надовго одну.
— З нею усе гаразд. Я щойно звітам.
— Тоді полізь на хатнє горище. Там, на третій поличці, зліва від сходів, у целофановому мішечку є гіпс…
— Навіщо він вам?
— Накладу лангету. Суглобу треба дати повний спокій. До речі, її родичі вже знають, що з нею сталося?
— Ні, вони живуть у Самборові. А вона — у Триболях на квартирі.
— Повезеш її сьогодні проти ночі?
— Ні, нехай у нас побуде.
— Ти хочеш цього? — Софійка витерла тильною стороною долоні сльози, котрі вичавила цибуля.
— Намочіть ніж у холодній воді, — усміхається Нестор.
— Це допоможе, як мертвому кадило… А хто її родичі?
— Батько — журналіст. Мати — вчителька української мови та літератури.
— А вона?
— Майбутня бібліотекарка… Незабаром державні екзамени.
— Що ж, раз ти цього хочеш, то нехай побуде у нас, — Софійка ножем перемішала у мисці салат, поглянула на Нестора й
